— Ти мені що? Ти як говориш з начальством?
— Ти, Семен Єгоров, не насипайся!
— Загрожуєш?.. Та я тебе в мокре!..
— От, що, — Григорій відірвав від цямрини голову,— якщо ти коли вдариш мене-т~ однаково вб'ю! Зрозумів?
Вахмістр, уражений, позіхав квадратовим сазанячим ротом, не знаходив відповіді. Момент для розправи було загубленої Посіріле, кольору вапна, обличчя Григорія не обіцяло нічо.о доброго і вахмістр розгубився. Він пішов від колодязя, ковзаючись по грязі, замішаній під жолобом, по якому зливали воду в довбані корита, і йже, відійшовши, сказав, обернувшись, розмахуючи кулаком, як молотом:
— Сотникові доложу. Ось я сотникові відрапортую. — Але сотникові чомусь так і не сказав, а на Григорія тижнів зо два гнав гонку, чіплявся до кожної дрібниці, позачергово посилав на варту і уникав зустрічатись очима.
Нудний, одноманітний порядок дня вимотував живе. До вечора, аж доки сурмач просурмить зорю, мотались на муштрі в піших і кінних лавах, прибирали, чистили й вигодовували на конов'язях коні, і товкли безглуздя словесности і тільки о десятій годині, після перевірки і призначення на варту, ставали на молитву,' і вахмістр, обводячи вишиковану шерегу круглими олив'яними очима, заводив зроду хрипкуватим голосом "отче наш".
Зранку починалась та сама волинка, і минали дн; різні і в той же час подібні, як близнята.
На весь маєток, крім старої дружини управителевої, була одна жінка, на яку заглядалася вся сотня, не виключаючи й офіцерів, — молоденька, гарненька управителева поко-увка — полька Франя. Вона часто бігала з дому до кухні, де панував старий безбровий кухар.
Сотня* розбита під час муштри на чоти, зідхаючи й підморгуючи, стежила за —шелестінням сірої Франиної спідниці. Почуваючи на собі постійні погляди козаків і офіцерів, вона наче вимастилася в потоках похоті, що їх випромінювали три сотні очей, і, задирливо здригаючи стегнами, бігала з дому до кухні, з кухні в дім, усміхаючись чотам по черзі, панам офіцерам порізно. Її уваги домагались усі, але, за поголосками, поспіх мав самий тільки сотник, кучерявий і густоволохатий з ніг до голови. Вже напровесні сталося це. Того дня Григорій чергував на стайні. Він частіш бував в одному кінці стайні, де не мирилися офіцерські коні, потрапивши в товариство кобили. Була обідня перерва'. Григорій допіру вишмагав батогом білонового осавулового коня і, відійшовши, заглянув в станок до свого гнідого. Кінь мокро хрумтів сіном, косив на господаря— рожеве окщ підгинаючи задню забиту на рубанні ногу. Підправляючи на ньому недоуздок, Григорій почув тупотіння і— приглушений крик в темному кутку стайні. Він пішов попід станками, трохи здивований незвичайним шумом. Очі йому заліпила в'язка темрява, що несподівано ринула в прохід.
Грюкнули двері стайні, і чийсь стриманий голос пошепки крикнув: .
— Швидше, хлопці!
Григорій прискорив кроки.
— Хто такий?
На нього, помацки пробираючись до дверей, нахопився урядник Попов.
, — Ти, Грицьку? — шепотнув він, лапаючи плечі' Григорія.
— Стривай, що тут таке?..
Урядник подренчав винуватим смішком, схопив Григорія за рукав.
— Тут... Чекай, куди— ти?
Григорій, вирвавши руку, розчинив двері. На збезлюднілому подвір'ї ходила попеляста з підрізаним хвостом курка і, не тямлячи, що завтра надумав кухар зварити з неї суп для пана зшравителя, навходячки копала гній і квоктала, роздумуючи, де б то покласти яйце.
Світло, плеснувши Григорієві в вічі, на секунду засліпило його, він затулив очі долонею і повернувся, почувши в1 темному кутку стайні шум, що все дужчав.
Торкаючись рукою стінки, пішов туди; ня станку І на ясл х ,ПР0ТИ Дверей витанцьовував соняшний зайчик. Григорій ішов, мружачись від світла, що обпалило йому зіниці, йому назустріч трапився Жарков-жартун. Він ішов, на ході застібаючи ширіньку шаравар, мотаючи головою.
— Ти чого? Що ви тут?..
— Іди швидше! — шепотнув Жарков, дихаючи в обличчя Григорія засмерділим запахом брудного рота, — там... там чудо!.. Франю там затягли хлопці... Розстелили... — Жарков хахикнув і, урвавши сміх, глухо стукнувся спиною об рублену стінку стайні, так бо відкинув його Григорій. Той біг на шамотню, в розплющених очах його, вже призвичаєних до темряви, білів жах. В кутку, там, де лежали попони, густо товпились козаки — вся перша чота. Григорій, мовчки розкидаючи козаків, протиснувся наперед. На підлозі, безсоромно і страшно розкинувши ноги, що біліли в темряві, не рухаючись, лежала Франя, з головою закутана попонами, в спідниці, розірваній і збитій вище грудей. З неї оце лиш устав, придержуючи шаравари, козак, і, не дивлячись на товаришів, криво посміхаючись, відійшов до стінки, посту-тіаючись місцем черговому. Григорій кинувся назад і підбіг до дверей.
-г— Ва-а-хмістр!..
Його наздогнали коло самих дверей, валяючи назад, затиснули долонею рота. Григорій від коміра до краю розірвав на одному гімнастівку, встигнув ударити другого ногою в живіт, але його підім'яли, так само, як Франі, замотали голову попоною, зв'язали руки і, мовчки, щоб не вгадав по голосу, поне'сли й кинули в порожні ясла. Давлячись смердючою шерстю попони, Григорій намагався кричати, бив ногами в перегородку. Він чув перешіптування* там, у кутку, скрип дверей, у які входили й виходили козаки. Хвилин через двадцять його розв'язали. На виході стояв Еахмістр і двоє козаківч з іншої чоти.
— Ти примови! — сказав вахмістр, часто блимаючи й дивлячись убік.
— Дурня не клей, а то... вуха відріжемо! — посміхнувся Дубок — козак чужої чоти.
Григорій бачив, як двоє підняли сірий клунок, — Франю. (в неї, вистромляючись з-під спідниці гострими кутами, непорушно звисали ноги і, злізши на ясла, викинули у вилом у стіні, де відривалася погано прибита діль. Стіна виходила в сад. Над кожним станком курилось угорі брудне малесеньке віконце. Козаки застукали, вилазячи на перегородки подивитись, що робитиме Франя, впавши коло вилому; деякі кваплячись виходили з стайні. Звіряча цікавість штовхнула й —Григорія. Вчепившись за бантину, він підтягнувся на руках до віконця і, знайшовши ногами підпору, глянув униз. Десятки очей дивились крізь закопчені вікна на ту, що лежала під стіною. Вона лежала горілиць, ножицями зводячи і розводячи ноги, шкрябала пальцями талий коло стінки сніжок. Обличчя її. Григорій не бачив, але чув притишене