Маєток Радзивілово лежав за чотири верстви від полустанку. Козаків о півпуті випередили швиденько проклусу-вавши, ешельони з ординарцем. До маєтку доїхали за півгодини.
— Це що за хутір? — спитав у вахмістра козачок Митя-кинської станиці, показуючи на купу оголених маківок садка.
— Хутір? Ти про хутори забувай, стригун Митякинський. Це тобі не Область Війська Донського.
— А що це, дядьку?
— Який я тобі дядько? Ач, знайшовся небіж. Це, брат ти мій, — маєток княгині Урусової. Тут саме наша четверта сотня міститься.
Сумуючи й вигладжуючи кінську шию, Григорій давив ногами стремена, дивився на акуратний двоповерховий будинок, на дерев'яну огорожу, на дивного вигляду будівлі серед двору. .їхали проз сад і голі дерева однаковою мовою шеиталися з вітром, так само, як і там, на покинутій далекій Донщині. 3
Нудне, запаморочене показало життя свій зворотний бік. Молоді козаки, відірвані від роботи, нудились перший час, спочиваючи душею на розмовах, що перепадали вільної години. Сотня мешкала у великих, критих черепицею флігелях; спали на нарах, розкинутих понад вікнами. Григо-' рієві випало місце над крайнім вікном. Ночами далеким пастушачим ріжком брунджав, відліпившись від рами папір, що затуляб шпарину і Григорій, прислухаючись у багатоголосому хропінні до його дзвону, почував, як сходить весь кам'яною горючою тугою. Вібруючи, тонке брунчання кліщами хватало десь під серцем; під таку хвилю безмежно хотілось йому встати, пройти в стайню, засідлати гнідого, і гнати його, кидаючи кінне мило на глуху землю, аж до самісінького дому.
О п'ятій годині побудка порати коні. За куценькі' півгодини, поки годували коні на конов'язях вівсом, перекидались короткими фразами.
— Погано тут, хлопці!
— Не сила!
— А вахмістр — от сука! Копита коневі промивати примушує.
— Тецер вдома млинці наминають, масляна...
— Дівку б зараз полапати, ех!
— Я, братіки, нині уві сні бачив, ніби косимо ми з батьком сіно в лузі, а народу кругом висипало, мов ромен за током, — казав, сяючи ласкавими телячими очима, смирний Прохір З ков: — косимо, ми ото, трава так і лягає... Аж дух мені‘грає!..
— Жінка тепер скаже: "Що ото мій Миколка зараз поробляє ?"
— Ого-го-го!! Вона, брат, либонь із свекром в— голопу-пика грає.
— Ну, ти вже...
— Та зроду-звіку не стерпить баба, щоб без чоловіка на стороні не сьорбнути.
— За чим ви побиваєтесь? Либонь не глечик з молоком, приїдемо зі служби — й нам дістанеться.
На всю' сотню веселун і соромітник, безсовісний і зухва-листий Єгор Жарков, втручався в розмову, підморгуючи і негарно посміхаючись.
Річ відома: твій батько невістку не пропустить. Жеребець добрий. Отакечки й було раз, — грав, він очима;, оглядаючи слухачів. — Занадився один такий хрін до невістки, спокою не дає. А чоловік заважає. Так що він вигадав? Вночі вийшов надвір і відчинив навмисне ворота, худоба вся й ходить по дворі. Він і каже синові: "Ти, такий-сякий, чого ж так двері причиняв? Диви: худоба вся вийшла, піди зажени". Він думав, значить, син вийде, а він тим часом до невістки підсипеться. А син залінився. "Піди, каже жінці, зажени". Ця й пішла: от він лежить, слухає, а батько зліз з лежанки і навколішках до ліжка гребеться. А син не дурний, качалку взяв з лави й . чекає. Отож батько й підліз до ліжка і тільки рукою лапнув, а син його качалкою я-ак по-о-тяг-не через лисину. "Тпрусь, — кричить, — прокляте! понадилося рядно жувати!" А в них теля в хаті ночувало, і все було підійде та й жує одежину яку. Ото син наче на теля, а сам татуня вперіщив та й лежить нищечком... Старий доплазував до лежанки, лежить, ґулю мацає, а вона набігла з гусяче яйце. От лежав, лежав та й каже: "Іване, а Йване!" "Чого, тату?" "Ти кого ж це вдарив?" — "Та теля" — каже. А старий йому із сльозами: "Який же, — каже, —з тебе к нечистій матері хазяїн буде, коли ти так худобу б'єш?"
— А мастак ти брехати.
— На ланцюг би тебе, рябка.
— Що за базар? Розійдись! — гарлав вахмістр, підходячи, і козаки розходились до коней, посміхаючись і перекидаючись жартами. Після чаю виходили на муштру. Урядники вибивали з них домашню закваску.
— Черево підбери, ей, ти, тельбухи свинячі!
— Рівняння пра-во-руч,. кро-о-ком...
— Чота, стій!
— Арш!
— Ей, лівофлянговий, як стоїш, мать твою...
ГІанове-офіцери стояли осторонь і, спостерігаючи, як ганяють по широкому задвір'ї козаків, курили, іноді втручались в розпорядження урядників.
Дивлячись на вилощених, підтягнутих офіцерів у чепурних ясносірих шинелях і гарно підігнаних мундирах, Григорій почував між собою і ними неперелазний, невидимий, мур: там акуратно пульсувало своє, не по-козацькому ошатне,'інше життя, без бруду, без вошей,, без страху перед вахмістрами, що частенько застосовували зубобою.
На Григорія та й на, всіх молодих козаків тяжке вражіння справив випадок, що стався на третій день після приїзду до маєтку: навчались в кінному шикові; кінь Прохора Зи-кова, хлопця з телячо-ласкавими очима, якому часто снилися сни про далеку вабливу станицю, норовистий та полохливий, під час проїжджування вдарив вахмістрового коня. Удар був не дужий і злегка тільки просік шкуру на стегні лівої ноги. Вахмістр наод'маш шмагонув Прохора батогом по обличчі, наїжджаючи на нього конем, крикнув:
— Ти чого, в жилу твою мать, дивишся?.. Чого дивишся?.. Я тобі, с-с-учий сину! Ти в мене проднювалиш днів зо три!..
Сотенний командир, що наказував щось чотовому офіцерові, бачив цю сценку і відвернувся, смикаючи китицю шаблі, нудно й довго позіхаючи. Прохір рукавом шинелі витер з напухлої щоки смугу крови; губи йому затремтіли.
Вирівнюючи в лаві коня, Григорій дивився на офіцерів, але ті розмовляли, ніби нічого не ь трапилось. Днів через п'ять Григорій на водопої впустив у" колодязь цеберку, вахмістр налетів на нього скопцем, заніс руку.
— Не руш!.. — глухо кинув Григорій, дивлячись у воду, що рябіла в цямрині.
— Що? Лізь, гаде, витягай! Морду скров'яню!..
— Витягну, а ти не руш! — не підводячи голову, повільно розтягав слова Григорій.
Коли б коло криниці були козаки, інакше обернулася б справа: вахмістр, безперечно, побив би Григорія, але коноводи були коло огорожі і не могли чути розмову. Вахмістр, підступаючи до Григорія, оглядався на них, хрипів, вивалюючи хижі, безглузді від гніву очі.