сопіння козаків, що стирчали коло вікон, і хруст приємний і м'який сіна.
Вона лежала довго, потім устала рачки. У неї тремтіли підламуючись руки. Григорій виразно бачив це. Хитаючись звелася на ноги, і, розкуйовджена, чужа і незнайома, обвела вікна довгим, довгим поглядом.
І пішла, хапаючись одною рукою за кущики каприфолій, другою спираючись і відштовхуючись від муру.
Григорій плигнув з перегородки, розтираючи долонею горло; він задихався. Коло дверей йому хтось, він навіть не пам'ятає хто, діловито й виразно сказав:
— Дзвякнеш кому — істинний христос, уб'ємо. Ну?
На муштрі чотовий офіцер, побачивши відірваного ґудзика на шинелі Григорія', спитав:
— Хто тебе тягав? Це ще що за мода?
Григорій глянув на кружальце, витиснуте в сукні відірваним ґудзиком; пронизаний спогадом, вперше за довгий час мало не вибухнув плачем.
III.
Над степом жовта соняшна спека. Жовтим порохом курять невикошені визрілі саги пшениці. До частин косарки не доторкнутись рукою. Вгору не підвести голову. Зсиня жовта пошивка неба розпечена спекою. Там, де кінчається пшениця, — шафранне цвітіння доннику.
Хутір скочував у степ. Косили жито. Висилювали в косарках коней, задихались у задусі, в пряному поросі, в хрипі, в спеці... Вітер, що напливав від Дону рідкими хвилями, підбирав поли пороху; маривом, мов чадрою, тушкав колюче сонце.
Петро, що скидав з косарки, випив від ранку половину двовідерної боклаги. Пив теплу противну воду, і через хвилину зсихалося в роті, мокла сорочка й текло з обличчя, шкварчав у вухах трельчастий дзвін, реп'яхом застрявало .в горлі слово. Дарка, зап'явши хусткою обличчя, розстіб-нувши сорочку, копичила. В долинці, між побурілих грудей, збірався сірий, зернистий піт. Коні, запряжені в косарку, поганяла Наталка. В неї буряком шаріли опалені щоки, сльозились очі. Пантелей Прокопович ходив по постатях, мов викупаний. Мокра сорочка, не просихаючи, палила тіло. Здавалось, що не борода стікає в нього з обличчя на груди, а чорна розтала коломазь.
— Вмилився, Прокоповичу?—крикнув з воза, проїжджаючи проз, Христоня.
— Мокро, — махнув Прокопович рукою і покульгав, розтираючи подолом сорочки вогкість, що збиралась на животі.
—. Петре, — крикнула Дарка, — ох, кінчай!
— Почекай, загін проїдемо.
— Перечекаємо спеку. Я кину!
Наталка спинила коні, задихаючись, мов би вона тягла косарку, а не коні. До них ішла Дарка, поволі переставляючи по стерні чорні, намуляні чириками ноги.
— Петрусю, тут же став недалечко.
— Ну й недалечко, верст зо три!
— Скупатись би,
— Поки дійдеш звідтіль... — зідхнула Наталка.
— І якого чорта йти. Коні випряжемо й верхи!
Петро боязко глянув на батька, що вершив копицю/ махнув рукою.
— Випрягайте, баби!
Дарка відчепила посторонки і хвацьки скочила на кобилу. Наталка, щулячи в усмішці потріскані губи, підвела коня до косарки, примощуючись сісти з косаркового сидіння.
— Давай ногу, — прислужився Петро, підсаджуючи її. Поїхали. Дарка з оголеними колінами і збитою назад хусткою, поскакала вперед. Вона по-козацьки .сиділа на коні і Петро не стерпів, щоб крикнути їй услід:
— Ей, гляди, намуляєш.
— Дарма! — відмахнулася Дарка.
Перетинаючи літняк, Петро глянув ліворуч. Далеко, по сірій спині шляху, від хутора, швидко посувалася, весь час міняючи обрис, куряна грудочка.
— Верхи хтось біжить, — примружився він.
— Швидко! Ти глянь, як курить! — здивувалась Наталка.
— Що б воно? Дарко! — гукнув Петро до жінки, що клу-сувала попереду, — зажди, он вершника подивимось.
Грудочка впала в долинку, вибралась звідтіля збільшена до розмірів мурашки.
Крізь куряву просвічувала постать вершника... Хвилин через п'ять стало видно ясніш. Петро вдивлявся, поклавши на криси бриля брудну долоню.
— Так недовго й коня запалити, учвал жене.
Петро, нахмурившись, зняв з крисів бриля руку, якась тривога торкнулась його обличчя і застигла на розвилку піднесених брів.
Тепер уже ясно видно було вершника. Він гнав чвалом, лівою рукою придержував кашкета, в правій в'яло майорів запорошений червоний прапорець.
Він проскакав повз Петра, що з'їхав з шляху, так близько, що чути було гучке хропіння коня, коли вдихав той у легені розпечене повітря, гукнув, оскіривши квадратовий сірокам'яний рот:
т
— Сполох!
На слід, залишений в поросі підковою його коня, упав шматок жовтуватого пінного мила. Петро провів очима вершника. Одне залишилось у нього в пам'яті: тяжке хропіння напівзагнаного коня і, коли глянув у слід йому, мокрі крижі, що нестерпно виблискували, мов те лезо крицеве.
Не усвідомивши ще остаточно нещастя, Петро тупо оглянув тремтячий в поросі шматок мила, степ, що сповзав до хутора хвилястим схилом. Звідусюди по жовтих скошених кулигах хліба скакали до хутора козаки. По степу аж до горба, що жовтів у димчастій непрогляді, збивали порох вершники, а там, де, вибравшись на шлях, скакали вони купою, тягся до хутора сірий хвостище куряви. Козаки, що перебували на військовій службі, кидали роботу, випрягали з косарок коні, гнали на хутір. Петро бачив, як Христоня випріг з гарби свого ґвардійця-коня і вдарив учвал, розкарячуючи довгі ноги, оглядаючись на Петра.
— Чого ж це? — охнула Наталка, перелякано витріщившись на Петра і погляд її — погляд зайця під рушницею, — стряхнув Петра. Він підбіг до стану, скочивши на бігу з коня, натягнув скинуті в розпалі роботи шаравари і, махнувши батькові рукою, розтанув у такій самій хмарці пороху, як і ті, що сірим текучим ластовинням уквітчали затлілий у спеці степ. 4
присідає, посміхається; під збриженим морем шаравар на-зимок пройде — не зачепиться.
— Не наскакуй, Машко.
— Пес проклятий! Бабій!
— Ну, так що ж?
— Дивила твої безстидні!
А поруч вахмістр у рудій оправі бороди сперечається з батарейцем:
— Нічого не буде! Постоїмо день — і додому.
— А ну як війна?
— Тю, голубе! Супроти нас яка держава на ногах встоїть? Поруч у курагаті беззв'язкова скакала розмова; немолодий гарний козак гарячиться:
— Нам до них діла немає. Вони хай воюють, а в нас хліб не зібраний!
— Це бі-да-а-а! Диви, народу зігнали, а нині ж день — рік годує.
— Спашують копиці.
— У нас уже ячмінь почали косити.
— Астрицького царя, значить, стукнули?