— Що згуртувались? Гетьте, вражі горобці! Зацвірінькали,— аж глушно!
— Хахол-мазниця, давай з тобою дражниться. Хахол!.. Хахол!.. Дігтяр!..
Заверещала дітвора, плигаючи навколо лантухово-широ-ких штанів Гетька. Той, нахиляючи голову, наче в криницю заглядаючи, оглядав галасливу дітвору, і чухав довгий тугий живіт, поблажливо посміхаючись.
Брички з гомоном в'їхали в двір. Петро повів Григорія на ґанок, слідом потекли поїжджани.
З сіней до кухні двері замкнені. Петро постукав.
— Господи Ісусе Христе, помилуй нас.
— Амінь, — відкликнулися з-за дверей.
Петро стукав і проказував аж тричі, йому глухо відповідали.
— Дозвольте зайти?
— Просимо.
Двері розчинилися. Свашка — хрищена мати Наталчина — гарна з себе вдовиця, зустріла Петра, вклоняючись із тонкою малиновою посмішкою на вустах.
— Прийми, дружко, на добре здоровля.
Вона подала Петрові шклянку з мутним, невистояним квасом. Петро розгладив вуса, випив і крехнув під загальний стриманий сміх.
— Ну, свашенько, й почастувала!.. Отрицай, ягідко моя ожинова, я тебе не так почастую, ще наплачешся!..
— Даруйте, ласкаві будьте, — кланялася свашка, обдаровуючи Петра вигостреною, з лукавцем усмішкою.
Поки дружко з свашкою змагалися, прикладки проклада-' ючи, родичам молодого, за умовою, піднесли по три чарки горілки..
Наталку, вже зодягнену в шлюбну сукню та фату, вартували коло столу. Маришка у витягнутій руці держала качалку, Грипа, бризкаючи з черешнинок очей визивним завзяттям, трусила посівкою.
Зіпрілий, хмільний від горілки Петро з поклоном підніс їм у чарці по коповику. Свашка підморгнула Маришці, та по столі качалкою.
— Мало. Не продамо молоду!..
Ще раз підніс Петро дзвінке в чарці срібло.
— Не віддамо! — лютували сестри, штовхаючи ліктями понурену Наталку.
— Годі вже! І так сплочено-пересплочено.
— Збавляйте, дівцата, — наказав Мирон Григорович і посміхаючись протиснувся до столу. Руда голова його, пригладжена топленим коров'ячим маслом, тхнула потом і гнойовою пріллю.
— Родичі молодої встали з-за столу, звільняючи місце.
Петро сунув Григорію в руку край хустки, скочив на лаву, повів його поза столом до молодої, що сиділа на покуті. Другий край взяла Наталка пітною від збентеження рукою.
За столом плямкали, роздираючи варену курятину руками, витираючи руки об волосся. Анікей гриз курячу кобаргу, по голій бороді стікав за комір жовтий жир.
Григорій з притаєним ж;алем поглядав на свою та Натал-чину ложки, зв'язані хусточкою, на локшину, що парувала в полив'яній мисці. Йому хотілося їсти, неприємно і глухо урчало в животі.
Дарка призволилася, сидячи поруч з дядьком Ільком. Той, общипуючи ядерними іклами бараняче ребро, певне шептав Дарці непристойності, бо вона, звужуючи очі, здригаючи бровами, червоніла й посміхалася.
їли довго й добре. Запах смолистого чоловічого поту змішувався з їдким та пряним баб'ячим. Від злежалих у скринях спідниць, сурдутів і шалів тхнуло нафталіном і ще чимсь солодко тьмяним — так пахнуть старечі заяложені пере-додниці.
Григорій скоса поглядав на Наталку. І тут уперше помітив, що верхня губа в неї пухлувата, звисає над нижньою козирком. Помітив ще, що на правій щоці, нижче вилиці, ліпиться брунатна родинка, а на родинці дщ золотисті волосинки, і від цього чомусь відчув прикрість. Згадав Оксанину точену шию з кучерявими пухнастими закрутками волосся і виникло таке почуття, наче насипали йому за комір сорочки на пітну спину колючої сінної потерти. Понемжився, з притлумленою тугою оглянув людей, що плямкали, хлюпали, жерли.
Коли виходили з-за столу, хтось, дихаючи взваром та ситою кислиною пшеничного хліба, нахилився до нього, всипав за халяву жменю пшона: для того, щоб від лихого ока не сталося молодому якоїсь напасти. Всю дорогу назад пшоно муляло ногу, тугий комірець сорочки душив горло, і Григорій у холодній шаленій злобі, шепотів подумки лайку.
XXII.
Перепочивши в Коршунових, коні, добираючись до Меле-хівського двору, бігли щодуху. На ремінних шлеях клуботи-лася піна.
Підпилі погоничі гнали немилосердно.
Поїзд зустріли старі. Пантелей Прокопович, виблискуючи черню бороди, викладеної сріблом сивизни, держав образ, Іллівна стояла, поруч, кам'яніли застиглі тонкі її губи.
Григорій з Наталкою підійшли під благословення, засипані виновим хмілем та зерном пшениці. Благословляючи пустив Пантелей Прокопович сльозу і заметушився, насупився, досадуючи, що люди були свідками такої його слабости.
Молоді зайшли в хату. Червона від горілки, їзди і соняшної спеки, Дарка вискочила на ґанок, накинулася на Докійку, що бігла з кухні.
— Де Петро?
— Не бачила.
— До попа треба бігти, а він, проклятий, запропастився.
Петро, що надміру хильнув горілки, лежав на гарбі, знятій з передка, і стогнав; Дарка вчепилася в нього, мов той шуліка.
— Наже-е-ерся, ідоляка! До попа треба бігти!.. Вставай!
— Геть но! Не визнаю! Ти що за начальство? — слушно зазначив той, нишпорячи долі, згрібаючи в купу кур'як та переїди.
Дарка, плачучи, просунула йому в рот два пальці, придавила язика, що казна що плескав, допомогла облегчитися. Очманілому з несподіванки Петрові вилила на голову цеберку колодязної води, витерла насухо попоною, що сушилася поруч, провела до попа.
За годину Григорій стояв у церкві поруч похорошілої при світлі свічок Наталки, тискав у руці восковий стрижень свічки, водячи по густій стіні народу сліпими очима, проказував подумки одне в'їдливе слово. "Відгуляв... 'відгуляв". Ззаду покашлював опухлий Петро, десь у натовпі мигтіли Докій-чині очі; чиїсь мов би знайомі, а й незнайомі обличчя; доносився розбіжний хор голосів і протяжні проголоси диякона. Байдужість обгорнула Григорія. Він ходив круг налоя, наступаючи гугнявому о. Вісаріонові на п'яти стоптаних чобіт; спинявся, коли Петро непомітно шарпав його за полу сурдута; дивився на струмчасті кіски вогнів і боровся з соннотою, що налягала на нього.
— Заміняйтесь обручками, — сказав о. Вісаріон, теплувато глянувши Григорієві в вічі.
Замінялися. "Скоро скінчиться?"—спитав Григорій очима, спіймавши збоку Петрів погляд. І той ворухнув кутками губів, гасячи усмішку: "Скоро". Потім Григорій тричі цілував вогкі, без смаку, жінчині губи, в церкві чадно засмерділо погашеними свічками, до виходу зачовгали сунучи до притвору люди.