Держачи в своїй руці шаршаву велику руку Наталчину, Григорій вийшов на паперть. Хтось насунув йому на голову кашкета. Війнув теплий полиновий вітрець з півдня-. Із степу тягло нічною прохолодою. Десь за Доном синьо звивалася блискавка, надходив дощ, а за білою огорожею, зливаючись з гамом голосів, зазивно й ніжно подзеленькували бубонці на конях,, що переступали з ноги на ногу.
XXIII.
Коршунови приїхали вже після того, як молодих повезли до церкви. Пантелей Прокопович до цього виходив за ворота, вдивлявся вздовж вулиці, але сіра дорога, промережена порослю колючок, була наголо вилизана безлюддям. Він переводив погляд за Дін. Там примітно жовтів ліс, визрілий китчастий очерет стомлено хилився над задонським озерцем, над осокою.
Передосіння, тужна, синя дрімотність, зливаючись з сутінками, обгортала хутір, Дін, крейдяні приярки, задонс кі ліси, що танули в фіялковій димці, степ. За поворотом на шлях на перехресті тонко вимальовувався гострокутній верх каплички.
До слуху Пантелея Прокоповича доплив ледве чутний перестук коліс і собаче гавкання. З майдану на вулицю вихопилися ДВІ брИЧКИ. На Передній, ПОХИТУЮЧИСЬ В КОЛИСЦІ, СИ' діли поруч Мирон Григорович із старою, насупроти їх дід Гришака в свіжому мундирі з Георгіями та медалями. Правив Митько, недбайливо сидячи на передку, не показуючи осатанілим від гону, ситим, вороним коням підіткнутого під сидіння батога. На другій Михей, падаючи назад, пересмикував віжки, намагався перенести коней з чвалу на клус, Дрвгастеньке безброве обличчя Михеєве крилося фіялковим рум'янцем, з-під тріснутого надвоє козирка рясно сипався піт.
Пантелей Прокопович розчинив ворота, і брички одна по одній заїхали в двір..
З ґанку гускою попливла Іллівна, замітаючи подолом гнойову грязь, занесену на приступки.
— Прохаємо, любі сватоньки! Зробіть честь нашому бідному куреню!—вгинала вона дебелий стан.
Пантелей Прокопович, набік хиляючи голову, широко розводив руками:
— Ласкаво прохаємо, сватоньки! Проходьте. — Він гукнув, щоб випрягали коні, і пішов до свата.
Мирон Григорович тер долонею шаравари, зчищаючи порох. Поздоровкавшись пішли до ґанку. Дід Гришака, розтрушений, небувалою їздою, відстав.
— Проходьте, сватоньку, проходьте!— прохала Іллівна.
— Нічого, дякуємо... пройдемо.
— Чекали-виглядали вас, заходьте. Докійко, дай віника сватові почистити мундира. Курява нині, аж дихнути нічим.
— Так точно, суша... Тому й курява... не турбуйтеся, свахо, я ось тільки...—дід Гришака, вклоняючись недогадливій свасі, задкував до сараю і зник за фарбованим боком віялки.
— Причепилася до старого, дурепа! — накинувся Пантелей Прокопович, зустрічаючи Іллівну коло ґанку.—"Старому потреба, а вона... тьху, господи, ну й дурна!.. '
— А я звідки знала? — зніяковіла Іллівна.
— Повинна розуміти. Ну, годі вже. Йди, проводь сваху.
За накритими столами нетверезий гуд підпилих гостей.
Сватів посадовили в світлиці за стіл.-Незабаром приїхали з церкви молоді. Пантелей Прокопович, наливаючи з сулії, прослізився.
— Ну, сваточки, за наших дітей. Щоб воно все по-гар-ному, як ми сходились... і щоб вони в щасті та при здоровлі своє життя проживали...
Дідові Гришаці налили боклату чарку і вилили половину в рот, закошлачений прозеленню бороди, половину за стоячий комір мундира. Пили цокаючись. Пили й так. Галас ярмарковий. Далекий родич Коршунових, старий отаманець Никифор Коловейдин, що / аж край столу сидів, підносячи розчепірену руку, ревів:
— Гірко!
— Гі-і-ір-ко-о!..—підхоплювали за столом.
— Ох, гірко!..—-обзивалася напхом напхата кухня.
Суплячись, Григорій цілував прісні жінчині губи, водив по
сторонах зацькованим поглядом.
Червона гарячка облич. Каламутні в хмілю, соромицькі погляди й усмішки. Смачно жвакаючи, роти пускають на розшиті скатерки п'яну слину. Гульба — одне слово.
Никифор Коловейдин щирив щербату пащу, підносив руку.
— Гірко!.. — на рукаві його блакитного отаманського мундира брижилися три золоті викрутки-нашивки за поверхстро-кову службу.
— Гі-і-і-р-ко!..
Григорій з ненавистю вдивлявся в щербатий рот Коловей-дина. В того в порожню між зубами шпарину при слові, "гірко" рурочкою вилазив слизуватий багровий язик.
— Цілуйтеся, тетірки-ятірки... — шипів Петро, ворушачи кісками намоклих у горілці вусів.
У кухні Дарка, підпила і рум'яна, завела пісні. Підхопили. Перекинули до світлиці:
Ось і річка, ось і міст,
Через річку — перевіз...
Плелися голоси, і, випереджаючи інших, стрясаючи шибки, вигримляв Христоня:
Ой, хто б нам підніс,
А ми ви-пи-и-ли б.
А в спальні заливний бабський виск:
Загубив — розгубив я свій голосок.
І в допомогу чиїйсь старечий, деренькучий, мов той обруч на діжці, чоловічий голосок:
Загубив, ух, розгубив, ух,
Я свій голосок,
Ой, по чужих садках літаючи,
Гірку ягідку-малину дзьобаючи.
— Гуляймо, люди добрі!..
— Баранинки покуштуй!
— Прийми лапу но... чоловік он, він дивиться.
— Гір-ко-о-о!..
— Дружко розв'язний, ач зі свахою як поводиться.
— Ну ні-і-і, ти нас баранинкою не частуй... Я, може, чечугу їм?.. І їстиму, вона бо сита.
— Куме Прокопе, вдармо стременну.
— Так по зябрах і пішов вогонь... —
— Семене Гордійовичу!
— Га?
— Та пішов ти під. раз... вим'я суче!
В кухні задвигтіла вгинаючись підлога, затарахкотіли закаблуки, впала шклянка, дзенькіт її потонув у загальному галасі. Григорій глянув через голови тих, що сиділи за столом, у кухню: під ухання та виск колували баби. Трясли дебелими задами (худорлявих не було, на кожній по п'ять-сім спідниць), махали мережаними хустками, трясли танцюючи, ліктями.
Вимогливо різнула слух трьохрядка. Гармониста заграв козачка з басовими переливами. '
— Круг звільніть! Круг!
— Потісніться гостеньки! — вмовляв Петро, штовхаючи у {)озіпрілі від танку бабські черева.
Григорій, пожвавівши, підморгнув Наталці.
— Петро зараз козачка втне, диви!
— З ким це він?
— Не бачиш? З матір'ю твоєю.
Луківна взялася в боки, в лівій руці хусточка.
— Шквар, або що, а то я!..
Петро, дрібно перебираючи ногами, пройшов до неї, зробив колінце напрочуд, і прозадкував на місце. Луківна підібрала поділок, неначе збираючись через калюжу ступиґи, вибила дрібушки носком, пішла під ухвальний гомін, викидаючи ноги по-чоловічому.