— Це що?
— Там побачиш... кисет вишила.
Григорій нерішучо пригорнув —її, хотів поцілувати, та вона з силою вперлася руками йому в груди, гнучко перехилилася назад і з острахом метнула очима на вікна.
— Побачать!
— А хай.
— Соромно...
— Це попервах, — пояснив Григорій.
Вона держала поводи, Григорій, мружачись, ловив ногою зазубрене стремено. Він зручніше вмостився на подушці сідла й поїхав з двору. Наталка відчинила ворота, з-під долоні дивилася вслід: Григорій сидів по-калмицьки, злегка звісившись на лівий бік, хвацьки помахуючи малахаєм.
"Одинадцять день залишилось", — вираховувала в думці Наталка, зідхнула і засміялась.
Сходить гостролиста зелена пшениця, росте; за півтора місяці грак сховається в ній з головою, і не видно; ссе з землі соки, виколоситься, набрякне зерно пахучим і солодким молоком; потім заквітує! золота краска вкриє колос. Вийде господар у степ — дивиться, не натішиться. Де не візьметься череда, зайшла в хліб, витолочила дорідне колосся. Там, де валялася—кружини прим'ятого хліба... прикро16, й гірко дивитись.
Так і з Оксаною: на визріле в золотому розквіті почуття наступив Григорій. важким сировим чириком. Спопілив, споганив, і край.
Порожньо і дико, мов на забутому затравілому лебедою та бур'яном току, зробилося на душі в Оксани після того, як прийшла з Мелехівського городу, з сояшників.
Ішла і жувала кінці хустки, а горло розпинав крик. Увійшла в сіни, впала на долівку, задохнулася в сльозах, у муці, в чорній порожнечі, що ринул'а в голову... А потім минулося. Десь на денці серця ссало й нудило.
Таже прямиться спашований хліб. Від роси, від сонця підноситься втолочене в землю стебло; спочатку гнеться, мов людина, що підірвалася надсильною працею, потім вирівнюється; підносить голбву, і знову світить йому день і знову хитає вітер...
Ночами, нестямно пестячи чоловіка, думала Оксана про іншого і спліталася в душі ненависть з великим коханням. В думках ішла молодиця на нове безчестя, на передшу ганьбу: поклала відбити Григорія в щасливої Наталки, що не знала ані лиха, ані радости любовної. Ночами передумувала силу думок, блимала сухими очима в темряву. .На правій руці важіла уві сні голова Степана, гарна з кучерявим довгим чубом набік. Він дихав напіврозкритим ротом, чорна рука його, позабута на жінчиних грудях, ворушила потрісканими від роботи пальцями. Думала Оксана. Прикидала. Передумувала. Одне тільки вирішила твердо: Грицька відняти у всіх, залити коханням, володіти, як перше.
І на денці серця ссало щось гостреньке, мов залишене бджолине жало, точило сукровичний біль.
Це ночами; а вдень топила Оксана думки в клопоті, в метушні господарській. Зустрічала денебудь Грицька і, блід-ніючи, несла повз уродливе, що стужилось за ним, тіло, з безсоромним закликом дивилася в темну дичавину його очей.
Відчував Грицько після зустрічі з нею тьмянливу тугу. Без причини злостився, зганяв злість на Докійці, на матері, а найчастіше брав шаблю, уходив на задній двір і, вмиваючись
потом, рухаючи ґулями вилиць, рубав понатикані в землю товсті хворостинки. За тиждень нарубав купу. Пантелей Прокопович лаявся, виблискуючи сергою і жовтими білками очей:
— Нарубав, диявол паршивий, на два тини вистарчило б! Чи ти ба, джиґіт який винявся, мати твоя курка. Он у шелюг їдь і джигітуй... Стривай, хлопче, підеш на службу, там нарубаєшся... Там вашого , брата швидко об'їздять...
XXI.
У поїзд по молоду налагодили чотири парокінні підводи. Святково зодягнені люди товпилися на Мелехівському дворі коло бричок;
Дружко-Петро — в чорному сурдуті й блакитних з випусками шараварах, лівий рукав його перев'язаний двома білими хустками, під пшеничними вусами постійна тверда усмішка. Він — коло жениха.
— Ти, Грицьку, не бійся! Голову держи, як той півень, що насупився!
Коло бричок безладдя, галас.
— Де ж підженишник подівався? Час вже виїздити.
— Куме!
— Га?
— Куме, ти на другій бричці поїдеш. Чуєш, куме?
— Колиски почіпляли на бричках?
— Дарма, не розтрусишся і без колисок. М'яка!
Дарка, в малиновій шерстяній спідниці, гнучка й тонка, мов та верболозина, поводячи підфарбованими бровами, штовхала Петра.
— Час їхати, кажи татові. Там уже заждалися тепер.
Пошептавшись з батьком, що не знать звідки пришкутильгав, Петро наказав:
— Сідай! На мою бричку п'ятеро з женихом. Онисько, ти за кучера.
Розмістилися. Багрова й урочиста Іллівна відчинила ворота. Чотири брички підхопили вулицею навипередки.
Петро сидів поруч Григорія. Проти них вимахувала мережаною хусткою Одарка. Вибоїни й груддя рвали голоси, що завели пісні. Червоні околички козацьких кашкетів, сині та чорні мундири та сурдути, рукава в білих перев'язях, розсипана райдуга бабських шалевих хусток, барвисті спідниці, серпанкові шлейфи куряви за кожною бричкою. Весільний поїзд.
Анікей, сусіда Мелехових, що доводився Григорію, братом у других, правив кіньми. Звішуючись, мало не' падаючи з передка, він ляскав батогом, верещав, і запітнілі коні рвали посторонки, витягуючись у струну.
— —Сип їм! Сип!..—горлав Петро.
Безвусий скопцюватий Анікей підморгнув Григорію, морщачи голе баб'яче обличчя тонкою усмішкою, звискував і шмагав коні бдтогом.
— Бе-ре-жись!.;—прогримів, переганяючи їх, Ілля Ожогин, дядько молодого поі матері. За його спиною розглядів Григорій щасливе смаглощоке обличчя Докійчине.
— Ні, стривай!.. — гукнув Анікей, скочив на рівні ноги, і пронизливо свиснув.
Коні кинулися скакати щодуху.
— Впа-па-па-де-ещ!.. — верещала Дарка, підскакуючи, обіймаючи руками лакові Анікеєві чоботи.
— Держись!.. — ухав збоку дядько Ілько. Голос його танув в суцільному стогоні коліс.
Інші дві брички, доверху набиті барвистими купами галасливого люду, бігли дорогою поруч. Коні в китайчаних, блакитних, блідорожевих полонках, у паперових квітах, у стрічках заплетених в гриви й чубки, в брязкоті бубонців, слалися над грудкуватою дорогою, ронячи жмуття мила, і попонки над вмиленими мокрими спинами хляпали, рябі-лйся, тріпочучи під вітром.
Коло Коршунівських воріт поїжджай виглядала ватага дітвори. Побачили куряву на дорозі й майщлпи в двір.
— їдуть!
— Мчать!..
— Ви-и-и-дно!.. — оточили зустрінутого Гетька.