Влітку від сходу до заходу сонця сидів на призьбі, креслив костуром по землі, схиливши голову, думав невиразними образами, уривками думок, що пливуть крізь імлу забуття неясними відблисками спогадів...
Від потрісканого козирка козацького злинялого кашкета падала на чорні повіки заплющених очей чорна тінь; від тіні .зморшки щок видавалися ще глибшими, сива борода міни* лася сизотою. По пальцях, перехрищених над костуром, по п'ястях рук, по опуклих чорних венах ішла чорна, мов чорнозем у долині, повільна кров.
Рік від року холоділа кров. Скаржився дід Гришака Наталці— улюбленій онуці:
— Вовняні панчохи, а не гріють мені ніженьки. Ти мені, дитино, виплети ключками.
Що ти, дідусю, таже тепер літо! — сміялася Наталка і, підсідаючи на призьбу, дивилась на велике зморшкувате й жовте дідове вухо.
— Так що ж, моя дитинонько, хоч воно й літо, а кров, мов земля вглибу, холодна.
Наталка дивилась на мережу жил на дідовій руці, згадувала: у дворі копали криницю, і вона — тоді ще дівча — вичерпуючи цебром вогку глину, робила важкі ляльки й корови з розсипчастими рогами. Вона яскраво поновляла в пам'яті почуття, від доторкування руками до мертвої, ледянистої землі, добутої з п'ятисажневої глибини, і вже з острахом дивилася на дідові руки в брунатному, на колір мов глина, старечому ластовинні.
Здавалось їй, що по дідових руках тече не весела червона кров, а буросиня глинкувата земля.
— Боїшся помирати, дідуню? — питала вона.
Дід Гришака крутив тонкою, в зморшках і жилах шиєю, ніби випростуючи її з стоячого коміра зношеного мундира, ворушив зеленою сивизною вусів.
— Виглядаю смертоньку, як дорогого гостя. Час уже... і пожив, і царям послужив, і горілки попив на своєму віку,— додав він, посміхаючись білозубим ротом і здригаючи зморшками очей.
Наталка гладила дідові руки й відходила, а він, все також зігнувшись, дряпаючи землю витертим коло держална костуром, сидів на призьбі в сіренькому залатаному мундирі; і молодо й задиркувато сміялися червоні петлиці на тугому стоячому комірі.
Звістку про те, що Наталку сватають, прийняв із зовнішнім спокоєм, але в душі сумував і злостився: Наталка за столом підсовувала йому кращий шматок, Наталка прала йому білизну, цирувала, плела панчохи, й латала шаравари та сорочки,— тому дід Гришака, дізнавшися, й дивився днів зо два на неї суворо та гостро.
— Мелехови—добрі козаки. В одному полку служили з небіжчиком Прокопом. Молодецький був козак. А онуки як? Га?
— І онуки нічогенькі, — уникливо відповідав Мирон Григорович.
— Грицько то непоштивий, поганець. Якось іду з церкви, зустрівся зі мною і не поздоровкався. Старі нині не в якій шані...
— Він ласкавий хлопчисько, — оступилася Луківна за майбутнім зятем.
— Га? Ласкавий, кажеш.? Ну що ж, щасти, боже. Аби Наталці по душі був...
В заручинах дід Гришака участи майже не брав, на хвилинку виліз із світлички, посидів за столом, з зусиллям процідив крізь звужену горлянку чарку горілки і, зігрівшись, почуваючи, що п'яніє, пішов собі.
Два дні мовчки поглядав на стривожено-щасливу Наталку, жував ротом/ рухав пасмами білих з прозеленню вусів; потім видно пом'якшав.
— Наталко! — окликнув якось.
Наталка підійшла.
— Ти що ж, онучко, рада, надісь? Га?
— Я й сама не знаю, дідуню, — призналася Наталка.
— Ну-ну... ну-ну... Чи ба... Ну, Христос з тобою. Дай бог,--і з досадою і гіркотою дорікнув. — Не дочекалася, поганко, поки помру, тоді б і вийшла... без тебе гірке буде мені життя.
Митько, підслухавши з кухні їх розмову, сказав:
— Ти, діду, може ще сто років проживеш, а вона чекатиме? Штукар з тебе.
Дід Гришака почервонів аж зчорнів, і зайшовся. Застукав костуром, ногами.
— Ци-и-и-ть, поганцю, собачий сину! Геть!.. Геть!.. Ах ти, нечистий дух!.. Підслухав, уражий!..
Митько утік надвір, посміюючись, а дід' Гришака довго обурювався, лаяв Митька, і ноги його, взуті в, вовняні короткі панчохи, тремтіли в колінах.
Дві молодші Наталчині сестрички, Маришка — підліток років на дванадцять, і Грипа — восьмилітня пройда й мазуха, — нетерпляче чекали дня весілля.
Стриману радість висловлювали й наймити, що постійно жили в Коршунових.
Вони чекали щедрого від хазяїна частування і сподівалися на пару вільних під час гульні днів.
Один з них, високий — мов той журавель над колодязем — богучарський українець з дивним прізвищем Геть-Баба, у півроку раз запивався. Пропивав усе з себе й заробіток. Давно вже ссало його знайоме млосне почуття нуді, але він стримувався, зв'язуючи початок запою з весіллям.
Другий, плюгавий і смаглявий козачок із станиці Мигу-линської, на ім'я Михей, жив у Коршунових недавно; зруйнований пожежею став у наймити і, заприятелювавши— з Геть-ком (так скорочено звали Геть-Бабу), почав час від часу випивати. Він дуже кохався в конях; хильнувши, плакав, розмазуючи сльози по гостренькому безбородому обличчі, чіплявся до Мирона Григоровича:
— Хазяїне! Голубе ти мій! Видаватимеш дочку—Михейку в поїжджани допусти. Ото проїду, — видно буде! Крізь полум'я проскочу й волосинки на конях не обсмалю. В мене самого коні були... Ех...
Завсігди похмурий і відлюдкуватий Гётько чомусь прив'язався до Михея, виварював з нього воду все одним жартом:
— Михею, чуєш? Ти з якої станиці? — питав він його, потираючи довгі аж до коліна руки; і сам же відповідав, змінюючи голос:
— "Мигульовський".—А що ж це ти такий х... ський?—"Та в нас уся порода така".
Він незмінно і хрипко реготав на постійно повторюваний жарт. Ляскав себе долонями по довгих сухих — аж дзвеніли— гомілках, а Михей ненависно оглядав виголене Гетькове обличчя, борлак, що тріпотів на горлі, і лаяв його "сичем" та "коростою".
Весілля призначили на перші м'ясниці. Залишалось три тижні. На першу пречисту приїздив Григорій відвідати наречену. Посидів у світлиці за'Круглим столом, полускав насіння й горіхів з дівчатами — дружками нареченої — і поїхав... Наталка його проводила. Під повіткою, де стояв коло ясел Грицьків кінь,-.засідланий новісіньким чепурним сідлом, шмигнула рукою за пазуху й, червоніючи, дивлячись на Григорія закоханими очима, сунула йому в руку м'який, що таїв ще тепло дівочих її грудей матерчатий жмуточок. Приймаючи подарунок, Григорій осліпив її білиною своїх вовчих зубів, спитав: