Привітавшися, прибульці підійшли до столу. Алексєєр поставив кілька незначних запитань про дорогу і евакуацію Новочеркаську. Ввійшли Кутепов, з ним кілька муштрових офіцерів, запрошені від Корнілова на нараду.
Дивлячись увіч на Попова, що сідав із спокійною впевненістю, Корнілов спитав:
— Скажіть, генерале, численість вашого загону?
— Півтори тисячі шабель, батарея, сорокс.кулеметів з прислугою.
— Обставини, що примусили добровольчу армію піти з Ростова, вам відомі.' Вчора у нас була рада. Ухвалено йти на Кубань, беручи напрямок на Катеринодар, в околицях якого діють охотницькі загони. Ми рушимо цим маршрутом...—Корнілов провів по мапі незагостреним кінцемюлівця, заговорив квапливіше: — По дорозі залучаючи кубанське козацтво, порошачи ті малочисельні, неорганізовані і небоєздатні червоноґвардійські загони, що намагатимуться перешкоджати нашому рухові,—Він глянув на примружений, відісланий убік погляд Попова, докінчив:—Ми пропонуємо вам приєднатися з вашим загоном до Добровольной армії і разом з нами йти на Катеринодар. Роздрібнити сили—не в наших інтересах.
— Я не можу цього зробити, — рішуче й круто заявив Попов.
Алексеев трохи нахилився в його бік.
— Чому, дозвольте спитати?
— Тому, що я не можу залишити територію Донщини і йти кудись на Кубань. Прикриваючися з півночі Доном, ми в районі зимівників перечекаємо події. На активні дії ворога не можна сподіватися, бо не сьогодня-завтра почнеться розталь, переправити через Дін ке то що артилерію, а й кінноту буде неможливо, а з району зимівників, добре забезпеченого фуражем і хлібом, ми коли тільки схочемо й в якому схочемо напрямку можемо розвинути партизанські дії.
Попов з поважною впевненістю наводив докази, що відхиляли пропозицію Корнілова. Він передихнув і, бачачи, що Корнілов хоче щось сказати, уперто мотнув головою:
— Дозвольте докінчити... Опріч цього, є ще один надто важливий чинник і ми, командування, його враховуємо: це— настрій наших козаків.—Він витягнув м'ясисту білу руку з золотою каблучкою, що всмокталася в м'якиш вказівця, трохи піднявши голоса, "оглядаючи всіх, казав далі:—В разі ми повернемо на Кубань—виникне небезпека розпаду загону. Козаки можуть не піти. Не треба забувати того, що постійний і найміцніший контингент мого загону—козаки, а вони зовсім не такі стаді морально, як... хоча б ваші частини. Вони, просто, несвідомі. Не підуть—і все. ,А ризикувати втратити весь загін я не можу, — відрубуючи кожнісіньке слово, вів Попов і знову перепинив Корнілова:—Перепрошаю, я висловив вам наше рішення і смію запевнити вас, що змінити його ми не маємо змоги. Звичайно, роздрібняти сили не в наших інтересах, але з утвореного становища є один вихід. Я вважаю, що виходячи з допіру сказаного, для добровольчої армії було б краще йти не на Кубань,1—настрої кубанського козацтва дуже турбують мене,—а разом з донським загоном— до Задонських-степів. Там вона відпочине, користую-чися з передцшки, на весну поповниться новими кадрами волонтерів з Росії...
— Ні! — викликнув Корнілов, що вчора ще схилявся до того, щоб іти до Задонських степів і вперто заперечував протилежну думку Алексеева.—Немає рації , іти до зимівників. Нас близько шости тисяч чоловіка...
— Якщо йдеться про харчуваня, то смію вас запевнити, ваше високопревосходительство, район зимівників не залишає бажати кращого. До того ж там ви можете взяти у приватних кіннозаводчиків коней і посадовити частину армії на коні. У вас будуть нові шанси під час польової маневреної війни. Кіннота вам конче потрібна, а Добровольча армія на неї не багата.
Корнілов, цього дня особливо уважний, до Алексеева, подивився на нього. Він, очевидно, вагався, який вибрати напрямок, шукав підтримки чужого авторитету. Алексеева вислухали з великою увагою. Старий генерал, що звик коротко, з вичерпливою виразністю розв'язувати завдання, в кількох спресованих фразах висловився за похід на Катери-нодар.
— В даному напрямку нам найлекше прорвати більшовицьке кільце і з'єднатися з загоном, що діє під Катеринода-ром,—закінчив він.
— А коли з цим не пощастить, Михайло Васильовичу? — обережно спитав Лукомський.
Алексеев пожував губами, повів рукою по мапі.
— Навіть коли припустити невдачу, то у нас залишиться можливість дійти до Кавказьких гір, і розпорошити армію.
Його підтримав Романовський. Кілька палких слів сказав Марков. Важким аргументам Алексеева мов би й нічого було протиставити, але слово взяв Лукомський, вирівняв терези:
— Я підтримую пропозицію генерала Попова,—заявив він, поволі підбираючи слова.—Похід на Кубань зв'язаний з великими труднощами, врахувати які звідси неможна. Насамперед нам доведеться двічі перетинати залізницю...
В напрямку його пальця до мали потяглися погляди всіх учасників наради. Лукомський напористо продовжував:
— Більшовики не проминуть зустріти нас відповідним чином,—вони підведуть панцерні потяги. У нас важкий обоз і маса поранених; залишити їх ми не можемо. Все це надзвичайно обтяжуватиме армію і перешкоджатиме їй щонай-швидче просуватися. Потім, мені незрозуміло, чому склалася певність, що кубанське козацтво ставиться до нас приязно? На прикладі донського козацтва, котре теж ніби то тяготи-лося владою більшовиків, ми повинні з надзвичайною обережністю і великою дозою здорового скептицизму ставитися до подібних чуток. Кубанці хборіють на ту саму більшовицьку трахому, що занесли з колишньої, російської армії... Вони можуть вороже поставитися до нас. На закінчення мушу повторити, що. моя думка—іти на схід, до степів, і звідти, скупчивши сили, загрожувати більшовикам..
Підтримуваний більшістю своїх генералів, Корнілов вирішив іти на захід від Великокняжеської, поповнити на поході немуштрову частину армії кінським складом і вже звідти повернути на Кубань. Розпустивши нараду, він перекинувся кількома фразами з Поповим, холодно попрощався з ним, вийшов у свою кімнату. За ним пройшов Алексеев.
Начштабу донського загону полковник Сидорин, дзвякаючи острогами, вийшов на ґанок, соковито, зраділо крикнув вістівцям:
— Коні! . .
До ґанку, придержуючи шаблю, ступаючи через калюжі, підійшов молодий ясно-русявий козацький сотник. Він спинився коло нижньої приступки/ спитав пошепки: