Тихий Дін. Книга друга

Страница 85 из 112

Михаил Шолохов

— Пане командире!—окликнув Нєженцева полковник Ловічев, зручно перехоплюючи Гвинтівку.

Кутепов повернув широколобе, воляче обличчя, з рідко посадженими чорними очима і підстриженою лопатистою борідкою; з-за його плеча виглянув на поклик Нєженцев.

— Накажіть першій сотні прискорити ходу! Так бо й замерзнути можна. Ми промочили ноги, а такий крок на поході...

Нєженцев, не відповідаючи, пройшов мимо. Він про щось сперечався з Кутеповим. Трохи згодом випередив їх Але-ксєєв. Машталір гнав ситі, вороні, з підв'язаними хвостами коні; з-під копит їх звивалося і бризкало навколо сніжне груддя. Червоний від вітру, Алексєєв, з білими піднятими вусами і сторчовими, такими ж білими бровами, аж на самісінькі вуха натягнув кашкета, сидів, боком привалившися до спинки коляси, мерзлякувато придержуючи лівою рукою коміра. Офіцери усмішками проводили його знайоме всім обличчя.

На покопирсаній безліччю ніг дорозі де-не-де просочувалися жовті калюжі. Іти було важко—ноги роз'їздилися, вогкість просякала в чоботи. Листницький, крокуючи, прислухався до розмови спереду. Якийсь баритонистий офіцер, у хутряній куртці і звичайній козацькій папасі, говорив:

— Ви бачили, поручнику? Голова Державної думи Родзинко, старий—і йде пішки.

— Росія сходить на Голготу...

Кашляючи і з хрипом вихаркуючись, хтось спитувався іронізувати:

— Голгота... З тією лише різницею, що замість кремни-стого шляху—сніг, до того ж мокрий, плюс чортячий холод.

— Не знаєте, панове, де ночівля?

— В Катеринодарі.

— В Прусії ми одного разу такий-о похід ламали...

— Як от нас привітає Кубань. Що?.. Звичайно, там інша справа.

— У вас є курити?—спитав у Листницького поручник Го-ловачов.

Він зняв грубу вовняну рукавицю, взяв цигарку, подякував і, висякавшися по-салдатськи, , витер пальці об полу шинелі.

— Засвоюєте демократичні манери, поручнику?.. — тонко посміхнувся підполковник Ловічев.

— Знехотя засвоїш. А ви... дванадцяткою хусточок запаслися, чи що?

Ловічев не відповів. На червоно-сивизних вусах його висіли зеленкуваті бурульки. Він зрідка шморгав носом, морщився від холоду, що проникав крізь підбиту вітром шинелю.

"Цвіт Росії",—думав Листницький, з гострим жалем оглядаючи шереги і голову колони, ламано вигнутої дорогою.

Проскакало кілька вершників, серед них — на 'високому дончаку Корнілов. Його ясно-зелений кожушок, з косими кишенями по боках, і біла папаха, довго майоріли понад лавами. Густим риком "Слава" провожали його офіцерські батальйони.

— Все б це нічого) та ось родина... — Ловічев по-старечому покрехтав, з боку заглянув у вічі Листницькому, немов шукаючи співчуття. Родина залишилася у мене в Смоленську...— проказав він. — Дружина і донька — дівчина. На Різдво вийшло їй сімнадцять років... Як це, осавуле?

— Та-а-ак...

— Ви теж сімейний? З Новочеркаську?

— Ні, я Донецької округи. У мене батько залишився.

— Не знаю, що з ними... Як вони там без мене, — вів Ловічев.

Його роздратовано перепинив Старобєльський:

— У всіх, родини залишилися. Не розумію, чого ви пхинькаєте, підполковнику? Ди-и-в-ний нарід. Не встигли вийти з Ростова...

— Старобєльський, Петро Петрович. Ви були в бої під Таганрогом?—крикнув хтось ззаду через шерегу.

Старобєльський повернувся роздратованим обличчям, похмуро посміхнувся.

— А... Володимире Георгієвичу, ви яким побитом до нашої чоти? Перевівся? З ким не поладив? Ага... Ну, це зрозуміло... Ви питаєте про Таганрог? Так, був. А що? Цілком слушно... Вбили його.

Листницький, неуважно прислухаючися до розмови, згадував свій від'їзд з Ягідного, батька, Оксану. Його душила туга, раптом понявши серце. Він мляво переставляв ноги, дивився як коливаються попереду Гвинтівки з приґвінченими багнетами, похитуються під ритм кроків голови в папахах, кашкетах і башликах, думав:

"Такий же, як у мене, заряд ненависти і безмежної злоби несе тепер кожний з цих п'яти тисяч, підданих остракизмові.. Викинули, негідники, з Росії—і тут думають розтоптати. Подивимось!.. Корнілов виведе нас на Москву".

Цієї хвилини він згадав приїзд Корнілова до Москви і радо перейшов на спогади того дня.

Десь недалеко позаду, напевно в хвості чоти, йшла батарея. Пирхкали коні, гуркотіли4 барки, навіть запах кінського поту доносило звідти. Листницький зразу почув цей знайомий, хвилюючий запах, повернув голову: передній їздовий, молодий хорунжий, подивився на нього, і посміхнувся мов до знайомого.

На 11-е* березня Добровольча армія була зосереджена в районі станиці Ольгинської. Корнілов гаявся виступати, чекаючи приїзду до Ольгинської походного отамана Війська Донського генерала Попова, котрий пішов з Новочеркаську до Задонських степів з своїм загоном, нараховуючи коло 1600 щабель, при п'яти гарматах і 40 кулеметах.

Уранці 13-го Попов із своїм начальником штабу, полков-пиком Сидориним і кількома козацькими офіцерами варти, прискакав до Ольгинської.

На пляці, коло будинку, що зайняв Корнілов, він спинив коня, придержуючися за луку, важко переніс через сідло ногу. Його підтримав, підскочивши, вістівець — молодий чорночубий козак, з смаглявим обличчям і гострими, мов у чайки, очима. Попов кинув йому поводи, повільно пішов до ґанку. Сидорин і офіцери, спішившися, пішли слідом за ним. Вістівці через фіртку ввели у двір коні. Поки один з них, літній, клишоногий, навішував шаньки, другий, чорночубий, подібний до чайки, вже нав'язав знайомство з хазяйською наймичкою. Він щось зморозив їй; наймичка—рум'яна дівчина, в кокетливо напнутій хустці і глибоких калошах, на босу ногу,—сміючися й ковзаючися, протьопала повз нього по калюжі до повітки.

Ставний літній Попов увійшов до будинку. В передпокої здав на руки моторному вістівцеві шинелю, повісив на вішалку нагайку, довго і згучно сякався. Вістівець провів його і Сидорина, що на ході пригладжував волосся, до залі.

Скликані на нараду генерали вже зібралися. Корнілов сидів за столом, спершися на розгорнуту мапу, по правиці білів сивиною сухенький і пряменький свіжо виголений Алексеев. Денікин, поблискуючи розумними колючими очима, про щось говорив з Романовським. Лукомський, трохи чимсь схожий на Денікина, тихо походжав по кімнаті, щипав борідку. Марков стояв коло вікна у двір, спостерігаючи, як вістівці козаки походжають коло коней і пересміюються з дівкою-наймичкою. * ,