—' Добровольча армія іде. Для захисту краю і Новочеркаську залишилося сто сорок сім багнетів...
Живчик посмикав' у нього повіку лівого ока, корч наплив від кутка стиснутих губів; піднявши голоса, він казав:
— Становище наше безнадійне. Людність не тільки нас не . підтримує, а й ставиться до нас вороже. Сил у нас немає,
і опір — річ марна. Я не хочу зайвих жертв, зайвого' крово-чйиття. Пропоную скласти свої повноваження і передати владу до інших рук. Свої повноваження військового отамана я складаю.
Митрофан Петрович Богаєвський, дивлячися у широкий просвіт вікна, поправив пенсне, не повертаючи голову, сказав:
— Я теж складаю свої повноваження.
— Уряд у цілому, звичайно, теж складає повноваження. Повстає питання — кому ж ми передамо владу?
— Міській думі,—сухо відповів Каледін.
— Треба це оформити,—нерішуче зазначив член уряду Карєв.
Хвилину важко і ніяково мовчали. Матове світло січневого похмурого ранку нудилося за спітнілими вікнами. Місто завуальоване туманом і інеєм, дрімотно мовчало. Слух не намацував звичайного пульсу життя. Гарматний гуркіт (відгук боїв, шо йшли десь під станцією Сулін) мертвив рух, висів над містом глухою невиказаною загрозою.
За вікнами сухо й чітко кричали, пролітаючи ворони. Вони кружляли над білою дзвіницею, мов над стервом. На Соборному майдані фіялковий і свіжий лежав сніг. По ньому коли-не-коли хтось проходив та зрідка проїздили візницькі сани, залишаючи за собою темні нитки прослідку.
№
Зламавши застиглу тишу, Богаєвський запропонував скласти акта про передання влади міській думі.
— Треба б разом з ними зібратись для передання.
— Коли найзручніше?
— .Пізніше, годині о четвертій.
Члени уряду, немов зрадівши, що склепана мовчанкою тиша розпалася, почали обговорювати питання про передання влади, про час зборів, Каледін мовчав, тихо і розміряно постукував по столі опуклими нігтями пальців. Під обвислими* бровами тьмяно, лосняковим блиском туманилися очі. Безмірна втома, огида, надрив, робили погляд його відразливим і важким.
Один з членів уряду, заперечуючи комусь, говорив нудно і довго. Каледін перепинив його з тихою лютістю:
— Панове, короче говоріть! Час не стоїть. Через балаканину і Росія загинула. Оголошую перерву на півгодини. Обміркуйте і... потім швидше треба кінчити це.
Він пішов до себе. Члени уряду, розбившися на купки, тихо розмовляли. Хтось сказав про те, що у Каледіна поганий вигляд. Богаєвський стояв коло вікна, до слуху його дійшла фраза, сказана півпошепки:
— Для такої людини, як Олекса Максимович, самогубство—єдиний прийнятий вихід.
Богаєвський здригнувся, швидкими кроками попрямував до приміщення Каледіна. Незабаром він повернувся разом з отаманом.
Вирішено було зібратися о четвертій годині разом з міською думою, щоб передати їй владу і акт. Каледін підвівся, за ним підвелися інші. Прощаючися з одним з уматерілих членів уряд ІКаледін стежив очима за Яновим, що про щось шептався з Карєвим.
— В чім справа?—спитав він.
Янов підійшов трохи збентежений.
— Члени уряду—не козацька частина—прохають видати їм грошей на проїзд.
Каледін скривився, кинув жорстко:
— Грошей у мене немає... Остогидло!
Почали розходитися. Богаєвський, котрий чув цю розмову, відкликав Янов а у бік.
— Ходімо до мене. Скажіть Свєтозарову, щоб він почекав у вестибюлі.
Вони вийшли слідом за Каледіним. У себе в кімнаті Богаєвський передав Янову пакунок грошей.
— Тут чотирнадцять тисяч. Передайте тим.
Свєтозаров, що чекав ,Янова у вестибюлі, прййняв гроші,
подякував і, розпрощавшися, пішов до виходу. Янов, приймаючи з рук швайцара шинелю, почувши шум на сходах, оглянувся. Сходами стрибками збігав униз адьютант Кале-діна—Молдавський.
— Лікаря ! Швидше!..
Кинувши шинелю, Янов метнувся до нього. Черговий адьютант і ординарці, що товпились у вестибюлі, оточили внизу Молдавського.
— В чім річ?..—крикнув блідіючи Янов.
— Олекса Максимович застрелився!—Молдавський заридав, грудьми упав на поруччя сходів.
Вибіг Богаєвський; губи його тремтіли, мов від страшного холоду, він заїкався.
— Що? Що?..
Сходами, випереджуючи один одного, натовпом кинулися нагору. Лунко і дроботно звучали кроки їх. Богаєвський, сьорбаючи роззявленим ротом повітря, хрипко дихав. Він перший з хряпом відкинув двері, через передпокій пробіг до кабінету. Двері з кабінету до маленької кімнати поруч були розчинені. Звідти ,повз і курився згірклий сизий димок, запах спаленого пороху.
— Ох! ох! А-а-а-а-ха-ха!.. Альо-шо!.. Рід-ни-и-ий!..—чути
було не впізнано-страшний, розчавлений голос Марії Пет-ровни Каледіної.
Богаєвський, мов при задусі, роздираючи на собі комір сорочки, вскочив туди. Коло вікна, вчепившися в тьмяну золочену ручку, горбатився Карєв. На спині його, під сурдутом, конвульсійно сходилися і розходилися лопатки, він буйно тремтів. Глухе, звіряче з підвивом ридання дорослого мало не вибило з-під ніг Богаєвського ґрунт.
На похідному офіцерському ліжкові, згорнувши ї на грудях руки, випроставшися, лежав горілиць Каледін. Голова його була злегка повернута на бік, до стінки: біла пршивка тінила синювате вогке чоло і притулену до неї щоку. Очі сонно напівзаплющені, кутки суворого рота —‘страдницьки покривлені. В ногах у нього билася, впавши навколішки, дружина. В'язкий, здичавілий голос Ії був прикро-гострий. На ліжку лежав кольт. Повз нього звивчасто стікала по сорочці тонка і весела чорноруда цівка.
Коло ліжка на спинці стільця акуратно повішений френч на столику—годинник-браслет.
Криво хитнувшися, Богаєвський упав навколішки, ухом припав до теплих і м'яких грудей. Серце Каледіна не билося. Пахло міцним, як оцет, чоловічим потом. Богаєвський,—все життя його в цю мить пішло в слух,—невимовно жалібно прислухався, але чув тільки чітке цокання ручного годинника на столі, хрипкий, захлинливий голос дружини мертвого вже отамана, та крізь вікно—прирікливе, надсадне і лунке крякання гайвороння.
Чорні очі Ганнині, заяснілі сльозами та усмішкою, побачив Бунчук, скоро вперше розплющив очі.
Три тижні непритомнів він марячи. Три тижні блукав в іншому, невідчуваному і фантастичному світі. Опритомнів він увечорі 24-го січня. Він довго дивився на Ганну серйозним затуманеним поглядом, намагався відновити в пам'яті все, що було зв'язано з нею; це далося йому тільки частково,— пам'ять була туга, непіддатлива, багато ще ховала десь у глибині.