— Но, диявол!.. — і ліг знову.
Кобила щасливо минула ліс, вдало спустилася на Дін і за вітром, що доносив зі сходу запах кизякового диму, рушила до хутора Семенівського.
За —півверстви від хутора, з лівого боку Дону, є зарічок; в нього на весні, спадаючи рине повідь. В зарічку з супі-сного берега б'ють джерела, — лід там не замерзає всю зиму, ясніє зеленою, широкою півдугою пролизина, і дорога Доном обережно оббігає її, робить крутий стрибок убік. На весні, коли через зарічок могутнім потоком вертає спадаючи до Дону вода, в цьому місці, нуртує коловертень, реве вода, сплітаючи різнобоїсті струмки, вимиваючи дно; і все літо на багатосажневій глибині держаться сазани, при-биваючися до близького дряму, наваленого з берега.
До пролизини, до лівого її краю, і спрямовувала Меле-хівська кобила сліпу свою ходу. Залишалося до неї сажнів із двадцять, коли ГЇантелей Прокопович заворочався, трохи розплющив око.
З чорного неба дивилися йому під комір жовто-зелені не-визрілі черешні зірок. "Ніч"... — туманно збагнув Пантелей Прокопович і розлючено сіпнув віжки:
— Но-но-о!.. Ось я тебе, хріновина стара!
Кобила потюпцяла. Запах недалекої . води вдарив її у ніздрі. Вона нашорощила вуха, трохи покосила в бік хазяїна сліпим здивованим оком. До слуху її раптом доплив плеск Хвилі. Дико схропнувши, вона крутнулася в бік, позадкувала. Під ногами її м'яко хрупнув ' сточений з-під споду лід, відвалився засніженою скибою. Кобила захропла смертним наляканим хропотом. Що-сили опиралася вона задніми ногами, але передні вже провалилися — були у воді, під переступавшими задніми ламалася крижана закришка. Хрустко ухнувши і плюснувши, лід розійшовся. Узмінь ковтнула кобилу, вона конвульсійно тіпнула задньою ногою, стукнула по голоблі. Ту ж мить Пантелей Прокопович, почувши недобре, пливнув з саней, відкотився назад. Він бачив, як сани, затягнені вагою кобили, стали сторч, оголивши блискучі при зоряному світлі полози, майнули в чорно-зелену глибінь і вода, перемішана з окрижинами, м'яко зашипіла, мало не доплеснулася до нього хвилею. Задки, з надзвичайною швидкістю відплазував Пантелей Прокопович і тільки тоді твердо скочив на ноги, ревнув:
— Рятуйте, люди добрі!.. По-то-па-є-мо!..
. Хміль у нього — немов клином вигнало. Він підбіг до ополонки. Гостро виблискував допіру відломаний лід. Вітер і течія ганяли по широкому чорному крузі ополонки окри-жини, хвилі трусили зеленими кудлами, шелестіли. Тиша навколо стояла мертва. На далекому хуторі жовтили темряву вогні. Несамовито ясніли й тремтіли на плюшовому небі зернясті, немов допіру перевіяні зорі. Вітрець пушив поземкою, вона сипко сичала, борошнуватою курявою летіла у чорну пельку ополонки. А ополонка ледве курилася парою і так само гостинно й моторошно чорніла.
Пантелей Прокопович зміркував, що кричати тепер годі. Він оглянувся, — зрозумів, куди потрапив п'яним ненароком і затрусився від злости на самого себе, на те, що сталося. В руках його залишився батіг, з ним він встиг скочити. Матюкаючися, він довго шмагав себе через спину, та не дошкуляло йому, захищав бо дубленик, а роздягатися ради цього здавалося безглуздям. Висмикнув з. бороди щипку волосся і, перерахувавши в думках запропащені покупки, вартість кобили, саней і хомутів, люто вилаявся, ще ближче підійшов до ополонки.
— Чорт, сліпа, мать твою так!.. — тремтливим, зойкливим голосом сказав він, звертаючись до потонулої кобили. — Курва! Сама втопилася і мене було втопила! Куди ж тебе занесла нечиста сила?!. Чорти тебе там запрягатимуть і їздитимуть, а поганяти їм нічим!.. Нате ж вам і батіг!.. — він щосили розмахнувся, кинув на середину ополонки вишневе пужално.
Воно, блюкнувши, сторч устромилось у воду, пішло вглиб.
Після того, як каледінці потріпали революційні козацькі частини, Донський ревком, змушений тікати до Міллерова, поквапився з з'ясуванням своєї політичної фізіономії. На ім'я Антонова-Овсеенко, що тоді безпосередньо керував бойовими операціями проти Каледіна і контр-революційно" Української Ради, Донський ревком надіслав декларацію такого змісту:
"Харків. 19 січня 1918 року... З Луганського. № 449, 18 г. 20 хв. Харків, комісарові Антонову. Донський козачий військово-революційний комітет прохає вас передати в Петроград Рада Народніх Комісарів таку резолюцію Дощцини:
Козачий військово-революційний комітет на підставі ухвали фронтового з'їзду в станиці Кам'янській ухвалив:
1. Визнати центральну державну' владу Російської Радянської Республіки Центральний Виконавчий Комі-
тет З'їзду Рад козачих, селянських, салдатських і робітничих депутатів і виділену ним Раду Народніх Комісарів.
2. Утворити крайову владу Донського краю із З'їзду Рад козачих, селянських і робітничих депутатів.
Примітка.' Земельне питання Донщини розв'язує той же крайовий з'їзд.
За голову прапорщик Кривошликов.
Секретар Дорошев.
Члени: прапорщик Стреляно в; Копалєй,
Примітка. Земельне питання ' Донщини розв'язує
Одержавши пю декларацію, Антонов послав на допомогу військові ревкому червоноґвардійські загони, за допомогою яких і було розгромлено загін полковника Чернєцова і відновлено становище. Ініціатива перейшла до рук ревкому. Захопивши1 Звірево, Лиху, червоногвардійські загони Саб-ліна і Петрова, підсилені козацькими частинами ревкому, розвивають наступ і тіснять ворога до Новочеркаську.
На правому фланзі, в напрямку Таганрогу, Сіверс, що зазнав під Ніклинівкою поразки від охотницького загону полковника Кутепова, опинився в Амвросіївці, втративши одну гармату, 24 кулемети і панцерника. Але в Таганрозі, у день поразки і . відступу Сіверса, вибухло — повстання на балтійському заводі. Робітники вибили з міста юнкерів. Сіверс оправився, перейшов у. наступ, розвиваючи його, відтіснив добровільців до Таганрогу.
Ш
Успіх виразно хилився на бік радянського війська. З трьох "боків замикало воно Добровольчу армію і рештки каледін— ських "клаптевих" 'загонів.
28— го січня Корнілов надіслав Каледіну телеграму, сповіщаючи, іцо Добровольча армія залишає Ростов і йде на Кубань.
29— го, о дев'ятій годині вранці, в отаманському палаці було скликано екстренну нараду членів Донського уряду. Каледіи прийшов з свого помешкання після всіх. Він важко присів до столу, присунув до себе папери. Верхівки щок пожовкли від безсоння,, під вицвілими, похмурими очима лежали сині тіні; мов би тлін торкнув і пожовтив його схудле обличчя. Поволі прочитав він телеграму Корнілова, зведення від командирів частин, що на північ від Новочеркаську опиралися натискові червоноґвардійців. Старанно розгладжуючи купку телеграм широкою білою долонею, не підводячи запухлі, затінені синню повіки, глухо сказав: