З узбережжя хвилею ішов бадьорливий свіжий вітрець та, розбиваючись об круті озії, розтікався рідкими нерівними струмками. В крицевому, з бузковим відтінком, неяскравому небі топилися на південь хмари. Молочно-білі гребні їх зуб-частшись рельєфно і гостро. Над містом висіла парна, переддощова задуха. Пахло нагрітим асфальтом, перегаром бензини, близьким морем, хвилюючим невиразним запахом жіночих парфумів і ще якоюсь різнорідною нероздільною мішаниною запахів властивою кожному велелюдному місту.
Листницький, покурюючи, повільно йшов правим боком пішоходу, зрідка ловив на собі бокові, шанобливі погляди зустрічних. Спочатку він трохи ніяковів через свій зім'ятий китель і несвіжий кашкет, а потім вирішив, що фронтовикові нічого соромитися свого вигляду, аі то більш йому, що тільки сьогодні залишив вагон.
На пішоходах ліниві, оливкувато-жовті лежали тіньові плями від парусових тентів, напнутих над сходами до крамниць і кав'ярень. Вітер, хитаючи, тріпав вигорілу парусину, плями на пішоходах ворушилися, рвалися з-під людських ніг. Дарма, що пообідня година була, проспект кишів веле-людством. Листницький, що за роки війни відзвичаївся від міста, з радісним задоволенням вбирав у себе різноголосий гам, перевитий сміхом, автомобільними гудками, криком газетників, і, почуваючи себе в цьому натовпі пристойно одягнених ситих людей своїм, близьким, все ж думав:
"Які всі ви зараз задоволені, щасливі, — всі: і купці, і біржові маклери, і урядовці різних ранґів, і поміщики, і люди блакитної крови. А що з вами було три дні тому? Який ви мали вигляд, коли чернь і салдатня, мов руда розтоплена, текли оцим проспектом, вулицями? По-щирості, і радий я вам і не радий. І гараздам вашим не знаю як радіти..."
Він спробував проаналізувати своє роздвоєне почуття, найти початки його, і легко вирішив, що тому так мислить і відчуває, що війна і те, що довелось пережити там, віддалили його від цього стовпища ситих, вдоволених.
"Адже оцей, молодий, вгодований, — думав він, зустрічаючись очима з гладким, червонощоким і безвусим чоловіком: — чому він не на фронті? Певне, син заводовласника чи якогось торговельного зубра, ухилився, подляк, від служби, — начхати йому на батьківщину, — і "працює" на оборону, жиріє, вигідно кохає жінок..."
"Але з ким же ти, кінець-кінцем?"—'поставив він сам собі питання.і, посміхаючись вирішив: "Ну, звичайно ж, з оцими! В них частка самого мене, а я частина їх колективу... Все, що є гарного і поганого в моїй клясі, є в тій або іншій мірі і в мене. Може в мене трохи тонша шкіра, ніж у цього вгодованого кнурка, можливо, тому я болісніш реаґую на все і напевне тому я чесно на війні, а не "працюю на оборону", і саме тому тоді взимку, в Могилеві, побачивши в автомобілі скинутого імператора, що залишав ставку, і його скорботні губи і разючо, не переказати як саме покладену на коліні руку, я впав на сніг і ридав, як хлопчисько... Я ж бо по-чесному не приймаю революцію, не можу сприйняти! І серце і розум противляться.... Головою наложу за старе, життя віддам, не вагаючись, без пози, просто, по-салдат-ськи. А чи багато на це піде?"
Бліднучи, з надзвичайною хвилюючою яскравістю відновив він у пам'яті лютневий, на барви багатий кінець дня, губернаторський будинок у Могилеві, чавунну, запотілу від морозу огорожу і сніг по той бік її, змережаний червоними бликами низького, вкритого морозно-димчастим серпанком сонця. За похилистим звалом Дніпра небо фарбоване блакиттю, циноброю, іржавою позолотою, кожен штрих на горизонті такий недоторкано ніжний, що шкода торкатися
поглядом. Коло виїзду невеличкий' натовп з чинів ставки, військових, цивільних... Виїздить критий автомобіль. За склом, здається,' Фредерикс і цар, одкинувшись на спинку сидіння. Звуглене обличчя його з якимсь фіялковим відтінком. На блідому чолі косе чорне півколо папахи, форми козацької конвойної варти.
Листницький, майже біг мимо людей, що здивовано оглядалися на нього. В очах його падала від краю чорної папахи, віддавши честь, царська рука, у вухах дзвенів безгучний сліпий хід машини, що від'їхала, і прикра німотність натовпу, що мовчанкою проводив останнього імператора...
Сходами будинку, де містився штаб полку, Листницький 'ішов поволі. У нього ще тіпалися щоки і кров'янисто сльо-зилися припухлі, заплакані очі. На ґанку другого поверху він викурив уряд дві цигарки, протираючи пенсне, через дві приступки вибіг на третій поверх.
Командир полку відмітив на мапі Петрограду район, в якому сотня Листницького мала охороняти урядові установи, перелічив установи, найдокладніше переказав, які і коли саме треба ставити і зміняти сторожі, на закінчення сказав:
— До Зимового палацу Керенському...
,— Ні слова про Керенського!.. — заливаючись смертельною блідістю, голосно прошепотів Листницький.
— Євгене Миколайовичу, треба брати себе в руки...
— Полковнику, я вас прошу!
— Але ж любий мій...
— Я прошу!
— Нерви у вас...
— Роз'їзди до Путилівського зараз накажете вислати?— Еажко дихаючи, спитав Листницький.
Полковник, кусаючи губи, посміхаючись, знизав плечима, відповів:
— Зараз же! І обов'язково з чотовим офіцером.
Листницький вийшов з штабу морально, спустошений,
розчавлений спогадами пережитого і розмовою з командиром полку. Майже коло самого дому побачив козацький роз'їзд 4-го Донського полку, що теж стояв у Петрограді. На вуздечці яснорудого офіцерського коня, зів'ялі, понуро висіли живі квіти. На біловусому обличчі офіцера світилась усмішка.
— Хай живуть визволителі батьківщини!.. — гукнув сходячи з пішоходу і вимахуючи капелюхом якийсь екзальтований літний добродій.
Офіцер ґречно приклав долоню до козирка. Роз'їзд рушив ристю. Листницький глянув на схвильоване, мокро-губе обличчя добродія, що вітав козаків, на його дбайливо
81
Тихий Дін—6.
зав'язану квітчасту краватку і, морщачись, згорбившись, шмигнув до під'їзду свого будинку.
XI.
Призначення генерала Корнілова на головнокомандувача Південно-Західнього фронту офіцерський склад 14-го полку зустрів дуже спочутливо. Про нього говорили з любов'ю і шаною, як про чоловіка залізної вдачі, котрий безперечно зможе вивести країну з безладдя, до якого завів її Тимчасовий уряд.