Утворили надзвичайну мобілізаційну комісію з п'ятьох з Подтелковим на чолі. 29-го квітня із державної скарбниці взяли— десять мільйонів карбованців золотом і миколаївськими на потреби мобілізації, нашвидку згребли загін для охорони грошової скрині, переважно з козаків колишньої кам'янської місцевої команди, забрали кілька чоловіків козаків агітаторів, і 1-го травня, вже під обстрілом німецьких аероплянів, експедиція рушила до Кам'янської.
Шляхи були забиті ешельонами червоноґвардійців, що відступали з України. Козаки повстанці висаджували мости, влаштовували катастрофи. Щодня над колією Новочеркаськ-Кам'янська ранком з'являлися німецькі аеропляни, кружляли мов шуляків тих зграя, знижувалися, коротко стрекотали кулемети, з ешельонів висипали червоноґвардійці, дрібно гуркотіли постріли, над станціями запах шлаку мішався із згір-клши запахом війни, руїни. Аеропляни злітали у неймовірну височінь, а стрільці ще довго випорожнювали набійні цинки, і ходячи вздовж ешельонів, по чиколотки вгрузали чобітьми в порожні гільзи. Ними вкритий був пісок, мов байрак дубовим золотим листям у листопаді.
Безмірна руїна позначалася всюди: попід укосами вугли-лися спалені і поламані вагони, на телеграфних стовпах , цукрово біліли ізолятори, перевиті обірваними проводами. Багато будинків було зруйновано, щити понад лінією зметено мов ураганом...
Експедиція п'ять день пробивалася в напрямку на Мілле-рово. Шостого дня вранці Подтелков скликав членів комісії до свого вагона.
— Так їхати нема змоги. Покиньмо всі наші манатки й ходімо похідно.
— Що ти! — покликнув вражений Лагутін...—Поки доте-ліпаєшся похідно до Усть-Медведицької, — білі через нас пройдуть.
— Далеченько,— зам'явся і Мрихин.
Кривошликов, що тільки недавно наздогнав експедицію, мовчав, кутався в шинелю з вицвілими петлицями. Його трусила пропасниця, від хіни дзвеніло у вухах, голова, начинена болем, палала. Він не брав участи в обговоренні, сидів, згорбившися, на лантусі з цукром, і очима, затягнутими пропасною плівкою, зло дивився на Зінку — "шмару" Подтел-кова, біляву грудасту дівку, котру віз той із собою, мовби сестру-жалібницю. Зінка дарила кволого Кривошликова такою ж антипатією, розкинувши товсті ноги, привалившися до цибика чаю вона курила, зминала цигарку дрібними звірячими зубами і нахабно, з викликом, посміхалася. Вони почували один до одного гостру неприязнь із дня першої ж зустрічі.
Кривошликов чекав слушної хвилини, щоб напосісти на Подтелкова і викинути з вагона цю погань.
— Кривошликов, мову тобі відібрало, чи що?—сухо спитав Подтелков, не підводячи від мали очей.
.— Що тобі?
— Не чуєш, про що гомонимо? Походом іти треба, інакше випередять нас, пропадемо. Ти як? Ти більше за нас учений, говори.
— Походом можна, — спроквола заговорив Кривошликов, але раптом лясконув зовсім по-вовчому зубами, дрібно затрусився, охоплений пароксизмом пропасниці.. — Можна б, коли б менше багажу. Самих бабів стільки, що на віз не вкладеш. Під три чорти! Я ось питання зніму, щоб повикидати їх геть.
-7* Облиш, Михайло, — збентежено прохав Подтелков..
— Нічого не облиш! — видзвонюючи зубами виговорив Кривошликов під тиху підохотливу усмішку Лагутіна.—Нічого бабів возити під такий момент!
Зінка скочила. Немов димком палахнули сині її очі.
— Не на твої їду, підхвісна тремтілка! Не трусися!
— Ану, замовчи!
— Чести багато тобі, смаркач! Офіцерик нещасний!
— Відставити! — гостро, як на муштрі, крикнув Подтелков і кулаком Зінці: — Замовчи, ти! А то за волосся та на вітер!
Зінка, обурено тремтячи ніздрями, замовкла. Подтелков запалисто до Лагутіна.
— А ти зубами не торгуй, як дівка! Чого скалишся? Ти мені ділом кажи, чому походом не можна йти?
Коло дверей розгорнув мапу краю. Мрихин тримав ріжки. Мапа під вітром, що налітав з похмурого заходу, тріпотіла, з шарудінням рвалася з рук.
Он як підемо, он, дивися! — обкурений палець Подтел-кова навскоси проїхався по мапі. — Бачиш маштаб? Півтораста верст, двісті від сили. Ну?
— Ай справді, чума її задери! — погодився Лагутін.
— Ти, Михайло, як?
Кривошликов досадливо знизав плечима.
— Я не заперечую.
— Зараз піду козакам скажу, щоб вивантажувалися. Нема чого час гаяти.
Мрихин вижидально оглянув усіх, і, не зустрівши заперечень, вискочив з вагона.
Ешельон, з яким їхала Подтелківська експедиція цього похмурого, дощовитого ранку стояв недалечко від Білої Ка-литви. Бунчук лежав у свойому вагоні, з головою укрившися шинелею. Козаки тут же варили чай, реготали, глузували один з одного.
Іванько Болдирьов—мигулинський козак, балясник і насмішник, глузував з товариша кулеметника.
— Ти, Гнате, якої губерні? — хрипів його пропалений тютюном голос.
— Тамбовської, — м'якеньким баском обзивався сумирний Гнат.
— І певне, моршанський?
— Ні, шацький..
— А-а.-а-а... Шацькі — хлопці хвацькі: в бійці семеро на одного не бояться лізти. Це не в вашому селі на храм телицю огірком зарізали?
— Годі, годі тобі!
— Чи пак, я й забув, цей випадок не у вас стався. У вас, здається, церкву млинцями конопатили, а послі на горосі її хотіли з гори перекотити. Було таке діло?
Чайник скипів, і це тимчасово визволило Гната від жартів Болдирьова. Та скоро посідали снідати, Іванько почав знову:
— Гнате, що це ти свинину погано їси? Не любиш?
— Ні, нічого. /(
— На ось тобі свинячу гузку. Смачна!
Вибух сміх. Хтось заглитнувся і довго тріскотливо кашляв. Завовтузилися. Загуркотіли чобітьми, а за хвилину захеканий і сердитий голос Гнатів:
— Жери сам, чортяка! Що ти лізеш із своєю гузкою?
— Вона не моя, свиняча.
— Один чорт, — погана.
Байдужий, з хрипоткою болдиревський голос тягне:
— По-га-на? Та ти при розумі? Її на Великдень святили. Скажи краще, що боїшся поскоромитися...
Станичник Болдирьов, гарний ясновусий козак, гоергієв-ський кавалер усіх чотирьох ступнів, умовляє:
— Кинь, Іване! Доскочиш з мужиком лиха. Зжере гузку і закортить йому креха. А де його тут дістанеш?
Бунчук лежав стуливши очі. Розмова не доходила до його слуху, і він переживав недавнє з попереднім, навіть чи не збільшеним болем. В неяснім напливі заплющених очей величезним блискучим карбованцем крутився перед ним степ, укритий снігом, з бурими хребтинами далеких лісів на обрії. Він немов відчував холодний вітер і поруч з собою бачив Ганну, чорні очі її, мужні і ніжні лінії любого рота, дрібне ластовиння коло перенісся, вдумливу зморшку на лобі... Він не чув слів, що вихоплювалися з її губів: вони були невиразні, чиясь чужа мова перебивала їх, сміх, але з блиску очей, з тріпотіння вигнутих вій догадувався, про що вона говорить... І ось інша Ганна: синяво-жовта, із смугами застиглих сліз на щоках, з загостреним носом і моторошно болісною складкою губів.