'На розі (він був уже коло Ганни) увіч нахопився на під-біглих козаків. Розрізнений з їхнього боку випал. Посвист куль. Жалібний заячий викрик Ганни. І вона, осідаючи на землю, з витягнутою рукою і божевільними очима. Він не бачив, як козаки повернули назад, не бачив, як салдати з тих 18-ти, що були коло його кулемета, гнали їх, запалені пізнім ентузіазмом Ганниного пориву. Вона, тільки вона, була в нього перед очима, билася під його ногами. Не чуючи рук, повернув її на бік, щоб узяти і кудись нести, побачив кривавий підплив у лівому боці і клапті синьої кофточки, що хлипко бовтались навколо рани, — зрозумів, що рана від розривної кулі, збагнув, —* смерть Ганні, і смерть побачив в її пойнятих муттю очах.
Та з якою ж жадобою цілував він ці очі і майже чоловічі формою руки, будив кохану свою, грубо шарпав, намагався повернути до життя... Хтось 'відштовхнув його. Ганну пронесли до ближнього двору, положили в холодку під повіткою.
Гололобий салдат, потіпуючи щоками, совав у рану жмутки вати, і відкидав її геть, набухлі і чорні від крови. Опанувавши себе, Бунчук ростебнув на Ганні комір кофточки, подер на собі спідню сорочку і, притискуючи жмутки полотна до рани, бачив, як пухирилася кров, пропускаючи в отвір повітря, бачив, як синьо біліло обличчя Ганнине і чорний рот її тремтів у муках. Губи хапали повітря, а легені задихалися: повітря йшло через рот і рану. Бунчук розрізав на ній сорочку, безсоромно оголив укрите смертним випотом тіло. Рану сяк-так заткнули тампоном.. За кілька хвилин Ганна опритомніла. Провалені очі глянули з чорних синякових кругів на Ілька і прикрилися тремтячими віями.
— Води! Гаряче! — крикнула вона і закидалася, заплакала. — Жити! Іль-ко-о! Любий!.. А-а-а-а!..
Розпухлими губами Бунчук припадав до її палаючих щок, лив з кухля воду на груди. Вода до краю заповнювала западини дужок, пересихала моментально. Смертний жар палив Ганну. Хоч скільки лив Бунчук на груди їй воду, — все кидалася вона, видиралася з рук.
— Гаряче!.. Вогонь!..
Знесиливши, потроху холодіючи, сказала виразно:
-г— Ільку, навіщо ж? Ну, от бачиш, як усе просто... Чудний ти!.. Дуже просто... Ільку... Любий, ти мамі якНебудь... Ти знаєш...—Вона напіврозплющила звужені, як під час сміху очі і, намагаючися пересклити біль і жах, заговорила невиразно, ніби давлячися чимсь: —1 Спочатку відчуття... Поштовх і опік... Тепер горить усе... Почуваю — помру... — і скривилася, побачивши гіркий, заперечливий помах його руки. — Залиш! Кров ллється всередині... Плевра набухла кров'ю... Важко... Ах, як важко дихати!..
З перервами говорила часто й багато, немов пильнуючи .висловити все, що тяготило її. З безмежним жахом помітив Бунчук, що обличчя її яснішає, стає прозоріше, жовтіше коло скронь. Перевів погляд на руки, безживно кинуті вздовж тіла, побачив — нігті, мов достигаючи чорнослив, наливаються рожевою синню.
— Води... На груди... Пече!
Бунчук кинувся до будинку по воду. Повертаючися, не чув під повіткою хрипів Ганни. Низько сонце світило на скривлений останнім корчем рот, на притиснуту до рани воскову ще теплу долоню. Поволі стискаючи її плечі, він підняв її, хвилину дивився, на загострений ніс з потемнілим дрібнесеньким ластовинням коло перенісся, ловив під широкими чорними бровами стигнучий виблиск зіниць. Безпорадно закинута голова звисала все нижче, на тонкій дівочій шиї, у синій жилці відраховував останні удари живчик.
Бунчук холодно притулився губами до чорної, напівстуле-ної повіки, покликав:
— Друг! Ганю! — випростався і, круто повернувшися, пішов, ненатурально прямо, не рухаючи притиснутими до стегон руками.
Він, мов сліпий, грудьми вдарився об ворота, глухо скрикнув і, гнаний примарним покликом, поплазував рачки, все прискорюючи рухи, майже торкаючися обличчям землі. З запінених губів його вихоплювалися невиразні слова. Він плазував вздовж паркану, мов недобитий звір, натужно, але прудко; за ним вижидально стежили з-під повітки троє чер-воноґвардійців, що. залишилися в дворі. Вони мовчки ззиралися, вражені таким відразливим, оголеним проявом людського горя.
XXVII.
' Ці дні Бунчук жив, мов у тифозному маренні. Він ходив, робив щось, їв, спав, але все це немов у півсні запаморочливому і дурманному. Очманілими, припухлими очима він не розуміючи дивився на розстелений круг нього світ, знайомих не пізнавав, вигляд мав дуже п?яного, або людини, що допіру одужала після виснажливої хвороби. З дня смерти Ганни почуття в ньому тимчасово атрофувалися: нічого не хотілося, ні про що не думалося.
— їж, Бунчук,-т-пропонували товариші, і він їв, важко і ліниво рухаючи щелепами, тупо уп'явшися поглядом в одну точку.
За ним стежили, поговорювали, чи не відіслати його до шпиталю.
— Ти хорий?—спитав його другого дня один з кулеметників.
— Ні.
— А чого ж ти? Сумуєш?
— Ні.
— Ну, закурімо. Її, браток, тепер не повернеш. Не витрачай на цю справу пороху.
Заходив час спати, — йому казали:
— Лягай спати. Час.
Лягав.
У. цьому стані тимчасового відходу з дійсности пробув він чотири дні. На п'ятий зустрів його на вулиці Кривошли-ков, схопив за рукав.
— Ага, ось і ти, а я тебе шукаю. — Кривошликов не знав, що трапилося Бунчукові і> дружньо попляскуючи його по плечі, тривожно посміхнувся: — Ти чого такий? Мо' випив? Ти чув, що вирушає експедиція до північних округ? Якже, комісю п'яти обрано. Федір веде. Тільки на північних козаків і надія. Інакше заремізять. Погано! Ти поїдеш? Нам агітатори потрібні. Поїдеш, чи як?
,— Так, коротко відповів Бунчук.
— Ну й гаразд. Завтра виступаємо. Зайди до діда Орг лова, — він у нас за лічозіра.
В попередньому стані цілковитої духової прострації Бун~ чук приготувався до виступу і другого.дня, першого травня, виїхав разом з експедицією-.
На той час обставини для Донського радянського уряду складалися явно загрозливі. З України насовувалися німецькі окупаційні частини, низові станиці і округи цілком захлеснули контр-революційні заколоти.
По зимівниках бродив Попов, загрожуючи звідти Новочеркаську. Краєвий з'їзд Рад, розпочатий наприкінці квітня в Ростові, не раз переривали, бо повсталі черкасьці підходили до Ростова і займали передмістя. Лише на півночі, в Хоперській і Усть-Медведицькій округах, палали вогнища революції, і ось до їх тепла мимоволі й тягнулися Подтелков і інші, зневірені в підтримці низового козацтва. Мобілізація зірвалася, і Подтелков, недавно обраний на голову Донського Раднаркому, з ініціятиви Лагутіна вирішив піти на північ, щоб мобілізувати там 3—4 полки фронтовиків і кинути їх на німців і низову контр-революцію.