Важко пішов нагору. Вмився. Дощ барабанив йому зорю, вертаючи до тих років і тих країв далеких, з яких він ледве вирвався. Бувало, рано-вранці... А хай їм грець! Навіщо таке страхіття згадувати. Вперед дивитись треба, труди і дні свої звіряти із днем прийдешнім, а не з давно минулими, бо живемо задля майбутніх веселих днів. Настануть же вони колись!..
Спускався вниз зі свічкою, і тінь його товклась за ним по сходах, немов мара.
Як ледь розвиднилося, прийшов Михайло. Він чув його квапливі кроки по коридору і запитав:
— Що сталося? Здвигнув плечима:
— Просто прийшов провідати... А ти уже в трудах тяжких?
— І радісних! — поклав різець. — Нема нічого кращого від праці, що хвилює, що до душі.
— Охота гірш неволі, як кажуть...
— Правда, то щира правда!
— Ну, як ти тут? Не кашляєш?
— Та трохи є.
— Не мерзни. Лікар каже...
— Його б устами та пити мед, — нахмурився. — Цей храм мистецтв — льодовня...
— То, може б, ми знайшли квартиру? Теплу ще й з пансіоном!
Довго Тарас мовчав. Не міг же він сказати, що вже самі ці стіни — благо, яким він снив не рік, не два за Каспієм, що домоглася для нього їх його свята заступниця і визволителька Анастасія Іванівна Толстая...
— Ат, якось тут перезимую, — махнув рукою байдуже. І засвітився: — А навесні, як тільки землю купить Варфоломій, майну в тепло, додому, на Україну!..
— Скажи принаймні Федору, щоб дров для грубки не шкодував. Ні, ліпше сам з ним погомоню.
— І що б я робив без тебе, друже!
— Береш на кпини?
— Я за тобою, справді, як за горою.
— Дякую...
— Це я тобі до смерті буду вдячний!
— Вдячність, як і туман, зникає, коли пригріє сонце...
— Та я, Михайло!..
— Вірю, — спинив його. — Тим паче, що ти — не ти, — поет-художник Тарас Шевченко, — а воля краю рідного, його душа...
— Михайле, я ж тебе просив... — скривився. — Не сотвори собі кумира!..
— Вважаєш, краще жити, немов худоба?
— Ні. Люди ми.
— А кажеш...
Посиділи якусь часину мовчки. Коли ж Тарас закашлявся, Михайло встав, пройшов майстернею сюди, туди і мовив:
— Хіба ця свитка гріє, — кивнув на довгополий Тарасів одяг із домотканого сукна. — Вдягнув би ти кожуха.
— А малювать? Кожух цупкий, великий.
— Куди не кинь, усюди клин!.. — розвів руками скрушно і розсмішив Тараса своїм дитячим, геть безпорадним виглядом.
— Не потерпай, Михайле, — сказав, як міг, бадьоріше. — Коли мене солдатчина не доконала, то петербурзький холод переживу. Зате весною — чуєш! — весною ми з тобою полетимо на Україну, збудуєм світлу хату і заживемо!..
В очах Михайла зблиснули зрадливі сльози. Він одвернувся, ніби їх засоромившись, а далі рушив до дверей.
— Трудися, — сказав незвично тихо. — А я піду знайду твого солдата...
Щось насторожувало в його словах і вчинках. Та за роботою не мав часу дошукуватись. Якась невдача, певно... А може, хтось образив...
Не встиг підправить трохи сумний портрет, — що у кожусі й шапці, — як до майстерні, не поспитавши дозволу, ввійшов Василь, сиріч Василь Михайлович, оскільки час не оминув і Білозерського — колишнього студента, братчика і засланця.
— Добридень вам...
— Здоров, здоров, Василю! Бери стілець... Чи на дивані вмощуйся... Яким це вітром?
— Мимо якраз ішов... — зам'явся хтозна-чого. — Дай, думаю, зайду погляну...
— Що там, журнал складають?
— Вийде у січні перший номер.
— А не накриють, як рік тому?
— Дасть бог, минеться... Мовлять, ти занедужав...
— Хто це тобі сказав? Барі, напевно? Кашляю. Не первина!
— Звичайно... Хто не кашляє!.. Цей клімат нам...
— Весни діждусь і — споро на Україну! На сонці добре вигріюсь, нап'юсь з Дніпра... — поклав різець. — Пригадуєш той дивний вечір під Межигір'ям, як ми з тобою стрілися? Яка краса!.. Червоні трави, річка уся червона...
— Хіба таке забудеш! — повеселішав Василь Михайлович.
— А в Києві, коли збирались братчики!..
— Тс!.. У Петрозаводську ще холодніше... — приклав до вуст білястого тонкого пальця.
Тарас примовк, насумрився. Хто мерз тоді, хто смажився в жарких пісках пустелі за те наївне братство...
— Ведмідь іздох, а ми ще, слава богу, живі й здорові, — мовив.
— Є ведмежата, батьку, і вся звірина зграя... Гадаєш, вони тобі забули "Сон"?
— Вийти б оце в Пасажі та прочитати! Га? — засміявся. — Ото було б!
— Було б усім, — сказав Василь похмуро. — Тим, хто читав, і тим, хто тільки слухав...
— А кажуть "вільна думка", "лібералізм"! Дискусії по всіх салонах!..
— У нас же, батьку, Азія. Балакай в межах усім дозволеного. А проступив — і ти вже "враг отечества", "преступник" і навіть "изверг рода человеческого".
— Коронний вислів Дубельта! Й тебе той цербер так називав?
— Для них, хто мислить, — изверг, разбойник, вор.
— Нещасна та держава, в якій бояться думки і слова правди... — тихо сказав Тарас, бо раптом йому зробилося до болю жаль за Петербург, за всі краї, народи і племена, що гибіють під кутим чоботом самодержавства.
— Мені пора, — підвівся Василь Михайлович. — В друкарню треба. Перше число журналу — його лице, його судьба.
— Хай буде вона щасливою в твого дитяти!
— Батьку, "Основа" — наша, спільна. Й найперш — твоя. Без тебе ми не зважилися б на це велике діло.
— Ну, ну... Василю... — зніяковів. Закашлявся навіть від хвилювання.
— Може, прислати лікаря? — стривожився Василь Михайлович. — Круневич, кажуть, знається на цих хворобах.
— Скажи, ласкав будь, Федорові, щоб зготував мені крутого чаю. З цілющих трав, яких мені привезено з-понад Дніпра; він знає...
Василь зітхнув і вийшов. Не попрощавшись, якось аж ніби боком. Що з ним таке сьогодні? Нічим його, здається, не переймеш, а тут... Торік журнал не дозволяли — один лиш він, редактор, не лютував, не слав прокльони. Певно, журнал дається важко. Те — недолуге, інше — не пустить цензор... Скільки тих перешкод!.. А може, йому Барі наговорив страшного? Чогось же він, шановний доктор медицини, ховав під брови очі... Ет, панські штуки! Що там якийсь кашлюк для того, хто у степах киргизьких, в брудних казармах витримав жахливих десять років!.. Тут холодно, і тут кислоти всякі, що необхідні йому для праці гравера, та це ж не плац, не муштра і не цинга; не та журба бездонна за всім далеким, рідним, що спонукала, просто-таки тягла, манила у кращий світ, де рівні всі...