— Тобі також завадить...
— Гадаєш, що я збираюсь тут ночувати? — всміхнувсь у вуса. Ледве здолавши кашель, що підступав до горла, давив його, Тарас подав правицю:
— Бувай здоровий! Дякую тобі за все.
— Ат, що там я... — сказав Михайло. — Може, я проведу аж до майстерні?
— Хіба я дівка!
— Правда...
Пом'явшись іще часину, Михайло м'яко обняв Тараса й пішов додому, що бовванів навпроти, на П'ятій лінії.
Якийсь незвичний нині його найближчий приятель та економ. Мов закохався, і всі йому здаються архангелами в людськім поличчі. Правда, в Михайла добре серце й сміливий дух. Він з братом Федором ще там, за Каспієм і за Уралом, робили все, аби йому полегшити гірку солдатську долю. Не боячись за наслідки, як дехто з його колишніх друзів!..
Штурхнув рукою двері бічного входу до Академії. Недремний страж із відставних солдатів його впізнав і привітався перший.
— Ну, як живеться-мається? — спитав Тарас.
— Та-а, маємся... — зітхнув солдат.
— Весілля скоро?
— Ще молодий, тра підрости... — прошамкав беззубим ротом.
Виссали з людини силу, молодість! За чверть століття служби вони, ці бідні парії, ляльки в мундирах, знищуються в своїй первісній суті. За десять літ він сам настільки перемінився, що Костомаров його не зміг впізнати, коли зустрілись знову в Санкт-Петербурзі. А що було б... Не треба таких думок, таких страшних припущень!.. Він знову тут, на волі, вже академік, знаний усій культурній публіці поет, що десять років страждав за правду...
Горло йому здавило знову. Кашель у коридорі гупав, як барабанна зоря в казармі...
Важко сів на диван, зняв шапку й струсив із неї мокрий, драглистий сніг. Віддихавшись, добув вогню і запалив нову високу свічку, що сам за дня ще приготував. Як розгорілася, обвів цікавим зором свою майстерню: й досі йому не віриться, що він живе і трудиться у стінах альма-матер, на березі Неви-ріки. Он стіл, стільці... На стінах ного офорти... Зроблені не крадькома, а вільно... Портрет Ликери... Треба його до біса зняти!..
Вогонь заблимав — тягне з вікна холодним духом. Вітер подув, напевно, з півночі або зі сходу. Хоч груба є, та мало з неї толку. Коли мороз, вода у кварті шерхне, береться льодом... Хату свою збудує так, щоб завжди у ній було і тепло, й затишно!.. Щоб працювати можна було в сорочці... Настеле трав й ходитиме по них босоніж...
Підвівся, зняв кожуха й повісив — хай просохне. Тут швидко все стає вологим. Вільгість з'їдав навіть мармур. Будинки з нього, пам'ятники стають брудними, бурими, немов болото...
Знову вдягнув кожуха. Зимно!.. Аж лихоманить... Ні, це остання буде його зима в столиці! Вдихне повітря рідного й ураз зміцніє, видужає. Он дід прожив заледве не дев'яносто!.. А батько?.. Батька вдушила панщина. А я на волі!.. Був же ти кріпаком, солдатом... Тепер я знову вільний! Поставлю хату біля Дніпра, візьму якусь чорняву кирпу і заживу!..
Дістав зі столу відбиток свого портрета в шапці й оцім таки кожусі, підсунув ближче свічку зі свічником. Вдивлявся, і сум поймав стривожену, зболілу душу. Кажеш, що вже на вольній волі, а сам увесь — тяжка жура; торкнися — і бризнуть сльози... Зморшка межи бровами — мов борозна... Життя, вважай, минуло, а все довкіл, як і було: кріпаччина, самодержавство, панство... Про волю тільки маримо, ллємо тихенько сльози за бідним рідним краєм... Плачем супроти шабель, рушниць, гармат!..
Поклав офорт. Хай буде.
Коли народ в неволі, нема його синам веселості, веселі тільки підлі або дурні!..
Надворі вихрився сніг, шурхочучи в шибках вікна, й від того самотина здавалася ще безнадійнішою. Ні, в нього досить друзів, товаришів по творчості, по боротьбі за волю й долю, та в отакі хвилини нема з ким слова мовити, відчути поряд душу чиюсь живу. Колись, іще в казармі, в гурті солдат, як праглося йому такої самотини, віч-на-віч з думами, з папером, пензлями!.. Нині ж цей стан гнітить, холодить душу острахом. На старість літ він знову мов сирота, мов од гіллі одірваний...
Відомий, знаний, вславлений, і все ж самотній. Мабуть, людська душа не може отак, без пари, жити, в ній ще від дня народження тремтить жага кохання, продовження себе в дитині...
Узяв свічник і неквапом пішов до входу на антресолі, де мав маленьку спальню і кабінет, точніше — стіл з паперами. Чомусь сьогодні трудно скорялися йому спіральні сходи, й, коли осилив, важко упав-присів на ліжко й заплющив очі. Дихав, як після бігу. Свічка в його руці тремтіла, немов жива... Навпомацки приткнув її на столику біля графина... І раптом рвучко звівся. Це хтозна-що! Не дід же він столітній і не панок, розніжений на подушках!.. Ступив до столу, взяв перший-ліпший аркуш, перо вмочив у каламар... Закашлявся і знову сів.
На стільчику біля стола... Солдатчину не полишив за Каспієм, привіз сюди з собою, в Санкт-Петербург... Нема давно Миколи — царя-фельдфебеля, а вирок його живе, не дозволяє йому писати та малювати й досі... Не дозволяє, а він писав, і пише, й писатиме!..
О люди! люди небораки!
Нащо здалися вам, царі?
Нащо вдалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!..
Перевернувся б у саркофазі, якби почув цю "оду" великий Тормоз. Всує! Царі лежать так само тихо, як і найменші, найупослідженіші у їхнім царстві... Добре. Він зараз спатиме. А вранці, хоч би й каміння з неба падало, до праці! Хто це гукнув у розпачі... Платон, здається... "Друзі, я втратив день!" Не знає, скільки зосталось днів у нього, а стільки ще не зроблено, а стільки ще сказати має світові!.. Боже, коли б йому осісти біля Дніпра на горах!.. Щоб хвиля била в берег, щоб солов'ї витьохкували, щоб рідні люди...
Сльози йому заслали очі.
Підняв холодну ковдру і тихо ліг.
Дмухнув на свічку.
Гори мої високії,
Не так і високі,
Як хороші, хорошії...
Прокинувся і гарячково став одягатися: бив барабан тривогу. Трам-там-татам!.. Метнувся вниз, спіткнувся десь на останніх сходинках й прийшов до тями. Стукав об жерсть промерзлий осінній дощ чи мокрий сніг... Виходить служба з нього, немов дорожній зимовий холод у теплій добрій хаті! Три роки, як на волі, а й досі ще живе у ньому цей вседержавний солдатський страх. Трам-там-татам!.. Хоч добре, що вже труби не чує. А то в оркестрі вловлював лише трубу чи ждав її появи із виру інших звуків. Трам-там... Ну й холодно! Коли-то Федір встане й протопить грубку... Напевно, ще й п'яти немає... Ні, било п'ять. Він спершу почув той дзвін, а потім грім барабана. Може, якби не бій курантів, дощ не збудив би...