— Весна-красна!..
Взяв склянку з чаєм, жадібно ковтнув гарячого, пахкого трунку й одразу сів, знесилений.
— Пустеля...
— Що?
— Спалило мені всередині...
— І так ще диво, батьку, — сказав Іван, який не вмів приховувати свої думки. — Був поліцмейстер вчора, про вас питав, то лікар йому сказав... Ой, вибачте!..
— Одуримо, Іване, всіх... Піддужаю і — на Вкраїну]
— Дай боже...
— Ти, будь ласка, тут прибери, а я зійду в майстерню...
Допивши чай, поставив склянку й раптом згадав слова Іванові про поліцмейстера. Це й досі він під наглядом! На прив'язі, на ланцюгу!..
— Що з вами? Ви...
— Пусте, пусте, Іване... — намацав стіл рукою, обперся, встав. — Збиратись швидше треба...
— Куди?
— Додому!.. Ти тут поприбирай, а я піду складати свою мізерію, — запоспішав. — Там верболіз уже цвіте... По кручах біля Дніпра...
Хитавою, як човен, твердю дістався сходів і зупинився, щоб перевести подих. Заплющив очі... Вітер йому війнув в обпалене, сухе лице... Дніпровий свіжий вітер... З гори окинув далеч — аж до лісів на обрії, провів очима чайку, що линула понад водою збуреного низовим вітром плеса, й оглянувся на вкритий тирсою козацький степ... Безкраї сизі хвилі котилися поміж могил до моря, і в них тонули і виринали вершники, пливли, мов щогли, піки... Сіяло сонце, линули хмарки стогами білими...
Ступив на першу сходинку, на другу, третю... З мрева з'явились очі... Сльози стоять у них... Не міг уже впізнати, чиї вони: потьмарилося йому в очах... Чув шум Дніпра, свист вітру, рокіт грому...
Квилила чайка...
Обертом йшла голова. Так ніби він на човні посеред хвиль на збуреному до дна Дніпрі... Побачив верби, шарпані сердитим, дужим вітром... І місяця, що виринав із хмари жовтавим колом...
Тріснув на кручі дуб й, розчахнутий, упав на чорні трави!..
Ступив ще раз — у бурю, у сотворіння світу, що йшов на зміну сущому...
І раптом синя блискавка сяйнула в очі!..
Падаючи, почув квиління чайки, що завмирало в стихлій далечині...