— Читає Бенедиктов? — спитав Тараса. — Як ви, не боїтеся? А я тремчу... Вже нерви геть... Жахи ночами сняться...
— Мені також — бій барабана, — сказав Тарас.
— Жандарми діло знають.
— Царі незгірш...
Нахмурившись, Федір Михайлович бочком, бочком пішов у темний закут і затаївся в кріслі.
За Бенедиктовим читав Полонський...
Тарас, як висловився дотепний Майков, був на десерт.
Виходив на кін напружений, але спокійний. Всіх прийняли сердечне, щиро. Чим же він може викликати несприйняття...
Шквал оплесків його спинив за кроків п'ять од кафедри. Здавалось, море, збурившись, влилось дев'ятим валом у невелику пасажну залу...
— Шевченку слава!
— Мученикові за волю слава!
— Віват! Віват!..
Далі він вже не чув окремих слів — усе втонуло в бурі, що одізвалася у нього в грудях болем, густою млостю... Потім із шуму моря вирвався бій барабана, крики:
— Тягни носо-ок! Тягни носо-ок!..
Біль, жаль і сльози зринули йому до горла, забили дух.
Схопив лице руками і вибіг з кону...
Його спинив хтось лагідно, подав води... Чув, як об склянку зуби вистукували йому зорю...
— Ну як?
— Вже ліпше...
— Зможете туди вернутись?
— Треба...
Коли він знову вийшов, його зустріли оплесками і зливою вітань, здоровлень.
Вийняв з кишені аркуш з віршами, ледь розгорнув — так руки йому тремтіли — й почав читати. Це був уривок із "Гайдамаків".
Стало, немов у вусі, тихо. Слова його спочатку падали неначе груддя, в тишу, а потім позливалися в рядки із криці. Голос його зміцнів, а з ним і тіло. Чувся, як молодий, такий, яким писав поему. Вже не було довкруг нічого — тільки людські уважні очі, які світили зорями в напівпітьмі. Фрагмент давно скінчився, а він читав по пам'яті — могутній і молодий!..
Зробив коротку паузу, яку заповнив новий прибій овацій, ковтнув води зі склянки, яку йому завбачливо подав Михайло Федоров, і знову став читати.
Вже інший твір, гарячий, немовби тільки вихоплений з його душі:
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас, —
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,
А я — тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...
Передихнув, утер сльозу, що впала йому на щоку, і закінчив, неначе палку молитву богові:
Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину!..
Стояла довго тиша.
А далі щось таке зчинилося у переповненій людьми й чуттями залі, що він знетямивсь знову...
Лежав у тьмі з розплющеними очима й не розумів, що сталося. Біль десь пропав... Поворушивсь, а потім сів і звісив ноги — хоч би тобі озвався!.. Не знав, чи сон, чи спогад про не такі й далекі веселі дні, та щось його зцілило, порятувало... Може, він задрімав, і це йому лиш мариться, снується в сні?..
Добув вогню і запалив спокійно, твердо свічку. Таки не сон!..
У Петропавловській пробило п'яту ранку. Проїхав набережною — стук ледве-ледве чувся — якийсь квапливий вершник... Все наяву!.. І дихать стало легше. Лиш дзвін стоїть у вухах. Напевно, ще від хвилювання, яке згадав...
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну!..
Купив брат землю чи не купив?... — три дні зими осталося...
А вже весна, а вже красна!..
Встав. На ногах похитувало, мов тополину, проте ні болю в грудях, ні страху впасти не відчував. Як гарно, коли здоровий, коли ніщо ніде не допікає болем, не привертає весь час думки!..
Знайшов домашню свитку, вдягнувся. Взувся в такі ж, домашні, чоботи.
Краса!.. І тепло, й зручно... Як у раю... Даремно писав той вірш, останній... Всіх ошукав!.. Міцний козак, здолав хворобу, видужав!..
Пройшов і сів до столу. Взяв чистий білий аркуш, поклав перед собою, тоді поглянув, чи є перо й чорнило в каламарі. Все є, все жде його руки, його думок... Поїде на Україну, й вона його благословить на труд новйй, на пісню, якої ще не проспівав... Сьогодні що, неділя? То, може, буде той маніфест?.. Бояться — отже воля там не така, якої ждуть! 3 добром ідуть на люди, несуть, як хліб, а зло таять, приховують. Державне зло!.. Брати й сестра не витримали — взяли від пана волю без клаптя грунту. Просив же їх заждати, допоки пан дасть згоду продать землі — послухалися чужої ради. Дико... А може, їм терпець урвався? Може, теж не могли в неволі далі жити, як він колись!..
Відчувши серце, стишився, прогнав думки, що кожен раз розбурхували його до дна, як буря море. Треба поберегтися, видужати, щоб сили стало вибратися із Петербурга. Весна, дорога, воля вдихнуть снаги в зболіле тіло, душу йому окрилять радістю!..
Схотілось пити. Рано ще, жаль будить Івана... А може, він уже не спить?..
— Чи є там хто? — навмисне спитав неголосно, щоб не почув, якщо не встав.
— Обоє тут. Щось треба?
— Будь ласка, склянку чаю...
— Зараз піду поставлю самовар, — озвався і Гаврило. У нього був прихриплий бас, в Івана ж — тенор; ніжний, ледь не жіночий. І сам він тихий, лагідний, немов травневий погожий день... Чи вечір... Коли хрущі, та білий цвіт, та зорі високо в чистім небі...
Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя!
Ой і вийди, вийди, дівчинонько моя вірная...
Зітхнув.
Не вийде, нема кому виходити... Хіба Федот Ткаченко знайде в Полтаві...
Серце озвалось знову.
Серце... Душа... Вона в собі вміщав весь білий світ, за все болить... Найбільше диво світу!..
Бездушний — отже, як неживий...
Із пам'яті спливло лице Оксанине, її великі очі... Сльозини, наче перли, стоять у них... Чого ти плачеш, мила моя єдина, вірна моя любов?.. Я ще живий, я нині вже одужую, збираюся в далеку путь, до тебе, на Україну... Не плач, а то і я заплачу... Отак. отак... У тебе гарна усмішка!.. Ти знову в сльози...
— Ви чай з вершками питимете? — спитав Іван ізнизу.
— Який дасте...
Бурчать цівки в дійниці, двором, як дим, розходиться дух щолока... І мама тихо й лагідно говорять щось до корови... Батько вигонить вівці... Туп-туп, туп-туп... "Тягни носо-ок! Тягни носо-ок!" Б'є барабан...
Підхоплюється і бачить темно-русу кудлату голову, що піднімається на антресолі.
— То ви вже встали, ходите?..
— Пора, Іване, — мовив, як міг, бадьоріше. — Удома в нас розквітли, мабуть, котики...
— Авжеж, авжеж... І сніг підтанув довкруг дерев... — зітхнув Іван.