— Що, Федоре?
— Просили ж чаю...
— Дякую. Постав сюди, — прибрав на розі місце. — На травах чай?
— Звеліли ж...
— Ні, попросив. Хіба я пан чи офіцер!
Старий всміхнувсь у вуса.
— Чого ти?
— Всі аж тріскаються, щоб стати паном, підпанком, а ви чомусь сахаєтесь... Мов боїтеся завше, щоб не подумали про вас, що пан...
— Боюся.
— Хіба то зле?
— Нема гидоти більшої, як наше панство! Сморід на цілий світ.
— Ось волю цар поверне людям, тоді й пани...
— Ні, Федоре. Панів не вмиєш волею, не відшкребеш. Під корінь слід, як той бур'ян!.. — махнув рукою, ледве не збивши кварти з чаєм.
— То ви вже пийте — вичахне.
— Спасибі.
Взявши кварту, ковтнув терпкого трунку, що пах червневим степом та сінокосом, заплющив очі й мовив:
— Трав насушу, щоб пахли мені всю зиму... Навіть купатись буду в травах, як нас малих колись купала мати... Тебе купали в зіллі?
Сердешний Федір тільки здвигнув плечима. Проте замислився, докупи звів навислі сиві брови... Й нараз зайнявся спогадом:
— Мене в снігу купали. Із бані виніс батько і — в кучугуру!.. Потім — у баню знову...
— Леле! Й не застудився?
— Та, мабуть, ні... Затямилось, як впав у сніг, як борсався і як по тому хльоскали мене гарячим віником... Ух, благодать!..
Притих, мабуть, щось згадуючи з дитинства. Тоді зробив якийсь непевний рух рукою і почвалав до виходу.
— Піду дрівець підкину в грубу. Справді, у вас собачий холод... — сказав, немов до себе.
Він також сам у світі, як сирота. Малим страшне сирітство, а для старих — жахливе. Малого всі жаліють, у нього є, здебільшого, якісь далекі родичі, а одинока старість — тягар, завада людям, які іще при силі.
Від цих думок аж дріж пройняв, так ніби вийшов голий на зимний вітер. Старість, самотина... Щось є у тому дивне і незбагненне. Може, якась печать, як кажуть, рок... Один торкнеться поглядом якоїсь жінки, дівчини — і вже, дивись, одружений. А він усе самотній. Від нього ті, на кого накине оком, нишком кудись щезають... Старий еси, Тарасе. Старий і лисий... Добре. А до солдатчини? Був молодий, стрункий, чубатий, гарний! А хто пішов за гарного і молодого?.. Мабуть, не стрів своєї... Правда. А може, й ні. Сім'я — це спокій, тихе тривале щастя, а ти, Тарас Шевченко, завжди у вирі пристрастей, під пильним царським зором, щодня на грані; лезо — твоя дорога!.. Істинно. Для тих, хто прагне щастя своїй землі, народові, нема дороги іншої.
Згадав про чай, допив напівхолодний і — до роботи.
Надвечір прийшов Куліш, що вже давно обходив і Академію, і цю майстерню-хату. Власне, він не прийшов, а прилетів — аж вгрівся.
— А кажуть, ти захворів! — гукнув іще в порозі, немовби з явним жалем, що не застав Тараса в ліжку.
— Може б, хоч поздоровався? Не терпиться мене в труну покласти? — спитав Тарас.
— Твоя відвертість гірша за будь-яку гидку брехню, — сказав Куліш, почервонівши.
Видно, що жарт влучив, досяг мети. А може, то і не жарт, а щира правда? Господи, цього ще їм не вистачало! Вже й так вони з Пантелеймоном при кожній стрічі гиркаються, як вороги.
— Проходь, сідай, — повів Тарас рукою. — Не роздягайся: холодно.
— Пусте, — зняв шубу Пантелеймон і кинув на край дивана. — Кажеш, стоїш за правду, правді єдино молишся, а на мою ополчуєшся.
— Бо правда твоя лукава. Що ти даєш нещасним, убогим людям? Проповіді, святе письмо й невігластвої Я не забув, я пам'ятаю, Паньку, твоє добро до мене, та є таке в житті народу нашого (і в нас з тобою, отже!), що вище всіх людських взаємин наших, вище життя і смерті. Молитвою ніхто ще волі не здобував.
— Ви з Чернишевським прагнете пролити кров!
— Ні. Прагнем тільки волі. Коли ж за неї треба віддать життя, то віддамо...
— Чуже життя?
— І власне. Найперш — своє.
— Як хутко ти позабув степи киргизькі, муштру й твої криваві сльози в отій пустелі дикій.
— Ні, не забув. І вдячний усім, хто мав стосунок до визволення мене з солдатів...
— А робиш так, щоб знову тебе туди загнали!
— Що ж, послужу ще трохи царю й отечеству, — сказав Тарас бадьоро, мов справжній унтер.
— Смішки... Боюсь, що ти не відаєш, чим це тобі загрожує, бредеш наосліп...
— Може, біда моя у тому, що я найліпше бачу... Й далеко так, що очі мені болять від сонця... Куліш притих. Дістав хустину, витер на лобі піт.
— Це правда... — сказав, нарешті, тихо. І раптом став якимсь колючим, сірим. — Тим більше зла від тебе для нас, для краю рідного!
— Ти мовиш — зла? — спитав Тарас зчудовано. Такого він не сподівавсь почути навіть від Куліша.
— А хто розбурхав, зрушив наш тихий рай, вернув жадобу крові в селянські божі душі, ополчив їх не тільки на супостатів, а й на своїх?!
— Отже, я збурив рай, де ніжилися селянські божі душі? Кріпацький рай! — спахнув Тарас, аж потемніло йому в очах. — Ти при своєму розумі?
— Я — при своєму, — гордо сказав Куліш. — А ти, а ти... живеш чужим... Поглянь лишень, хто в'ється довкола тебе, з ким ти як рідний брат!
— Хто чесно прагне щастя для всіх людей, той брат мені. А розум я маю власний, душу — свою, козачу...
— Про душу ти помовчав би!
— А то ж чому?
— На ній людськая крівця.
Тарас нахмурив брови, поклав різець, якого й досі чомусь тримав, і мовив чужим, прихриплим голосом:
— Такі слова, друзяко, повинні мати...
— Мають! — не дав йому домовити Пантелеймон. — На вітер їх не кидаю, не з вітру взяв.
— Тоді скажи, ласкавий будь...
— Селянський бунт на Корсунщині і кров, яка там пролилася п'ять років тому, твій неодмольний, смертельний гріх!
Зависла довга тиша. Із вулиці долинув стук легких копит, хтось щось гукнув.
— Здається, я був тоді ще за Каспійським морем... — сказав Тарас розгублено. — То як же міг...
— Ти був за морем, правда... А дух твій жив на Україні, вірші твої розходилися по цій землі й туманили народу, людям голови!
— І ти гадаєш...
— Знаю про те напевно, із перших уст. Твої завзяті учні, точніше, твої апостоли, пішли по селах, сіючи непослух, смуту, й люди тобі повірили.
Запала знову тиша.
— Жаль, я не знав... — зітхнув Тарас. — Торік, як був на Україні... Дякую тобі сердечне за цю чудесну для мене вість!..
— Ти радий, що пролилася вкраїнська кров?
— Що люди йдуть за волю на вірну смерть, що в тому є нехай маленька часточка моєї праці, мого старання визволити трудящий люд... А крові жаль!.. Хтось взявся будить людей, не зваживши, чи буде з того діло...