— ...?
— Ну от, бачила, значить.
— Звідкіля ти все знаєш?
— Ти дівчина, а я хлопець. Мені соромно...
— Чого тобі соромно?
— Що ти з ними, а я ні.
— Ми всі з ними.
— Хто — ви?
— Ми, сестринчани.
— І Миклик?
— Не злися.
— Поведи мене до них.
— Ще рано.
— Чому?
— Всьому свій час. Так Макар каже.
— Який Макар?
— Потім, потім... Потерпи трохи.
— Ну, то знай же, що я і без твого Макара обійдуся. Він ще почує про мене.
— Не сердься. Ти ж знаєш, як я до тебе...
— Ти не віриш мені.
— Ой, що мені робити з тобою, дурненьким.
— Скажи: тоді, як ми збирали опеньки, ти бачилася з Момотом? Ти ради нього туди ходила?
— Ти тея{ його бачив. А не сказав мені.
— Таїш я справді дурниі'г.
— Митю...
— Що?
— Ти ж не сердишся на мене?
— Ти козеня.
— Авжеж, нерозторопне козеня. А ти цапок. Тільки без бороди.
— Зате твій Момот з бородою.
— Митю...
— Та я і йому докажу ще своє.
— Ну, точнісінький цапок — буц, буц!..
VII
Дмитро здогадувався, що Макар — птиця не проста, але уявляв його чомусь таким собі згорбленим чоловічком, як сестринський Макар, що завжди ходив зігнутий, поклавши руку на поперек. То Макар притримував грілку, яку сам склеїв із старої камери, і вічно носив її на хворих крижах. А втім, дехто підозрював, що не така вже й страшна недуга причаїлася у Макаровому попереку, просто Макар — несусвітне ледащо і маокує цей свій вроджений гандж саморобною грілкою. Взагалі він був особою занадто таємничою, до війни понад усе любив читати газети й слухати навушники, набрався звідти премудрих словечок і повсякчас присмачував ними мову. Скаже, приміром, жінка його, Фрося: "Макаре, сьогодні на вечерю каша буде без хліба", а Макар: "Що ж, значиця, їстимемо самостійну кашу". Або: "Макаре, сьогодні на сніданок галушки будуть без сала", а Макар: "Значиця, їстимемо галушки мінус сало".
І хоч який плохенький чоловік був із виду цей Макар, а жди від нього чого завгодно. Якось лежить на тапчані, читає газетку (пережовклу від старості), а тут вбігає у хату Фрося та як нападеться: "То ти, проклята душа, вилежуєшся, а мені не поможеш нічо' й на мізинець? Біжи оп подивись на Микиту — од ранку цілий город скопав".
Макар поволеньки звівся з ліжка, вступив у просторі калоші, склеєні з тієї ж таки камери, що й грілка, і почовгав надвір — глянути на Микиту (це сусіда їхній, далеко Макар не пішов би). Дивиться — й справді Микита город докопує. Макар тоді дибає до безового куща, виламує замашненького дубчака і простує через город до сусіда. На межі зупиняється, ховає дубчика за спину, наче за поперек тримається. "Микито!"
"Що?" — підвів сусід голову. "А йди, я тобі щось скажу!"
"Та я й тут почую", — Микита не хоче відриватися од роботи.
"Е ні, я по секрету скажу".
Микита кидає лопату, проворненько, по-жіночому дріботить до Макара. "Який там секрет?"
"А такий, а такий! — шмагає Макар його дубчиком. — То тобі чортова кров, не сидиться на місці, а я маю терпіти через тебе бабині балачки?"
Однак хоч які гріхи не водилися за Макаром, хоч не брався він і за холодну воду, а голова таки добре варила у чоловіка. Казав дід Печиборщ: "Якби Макарову голову та комусь розумному, то був би міністр". І якщо б уже вийшов із нього міністр, то, напевно, — торгівлі. По цій лінії Макар у тридцять восьмому так себе показав, такий подвиг зробив, що за то йому можна було простити (і прощали!) не лише ледарство, а й отакі-от витівки, як із тим безовим дубчиком. Того року добре вродило збіжжя, а колгосп був бідний на таку абищицю, як мішки. "Виписуйте, — каже Макар до голови, — мені документ, та й поїду аж у стольний град виручати рідну артіль". Начальство порадилося і дійшло думки, що, може, справді легше вибити мішечки хитрому, хай і ледачому, аніж простодушному трудязі. Понавиписували папірців усяких, Макар зашив їх у підкладку піджачка, щоб вурки не витягли, і вирушив аж до Киева. І так небагато й днів минуло, як уже дзвонить з району: "Присилайте підводу, бо вкрадуть товар на вокзалі". Поїхали — е! Новенькі мішечки, аж пахнуть, чорними цифрами проштамповані. От не знали раніше, де Макарову голову використати!
Але це ще не все. Послав колгосп своїх людей до того ж стольного града продати цибулю (звісно, у тих же таки мішках, що Макар дістав), а там їх цап! Ідіть сюди, хлопці, признавайтеся, де мішки купували. Так і так, мовляв, цей товар було спродано "наліво" — ось і печаті наші,— то треба знайти винуватців. Та це, кажуть хлопці, Макарова робота, ми не знаємо, де він їх узяв.
"Якого Макара?"
"6 такий. У Сестринцях".
"Це в якій області?"
Не на жарт взялися вони за ті мішки, і от одного дня приїжджає в Жалівку представник із Києва — чорненький такий, вуса шнурочком,— заходить до голови в контору та: "Ану, подавайте мені того дядька, що мішки купував". Послав голова у Сестринці власну бричку по Макара, привезли його, як пана, а от у конторі поставили коло порога, мов кучера. "Покладіть руку на серце, дядечку,— лагідненько почав представник,— і скажіть мені чесно, у кого ви ті мішки купували. Ми вас карати не будемо, якщо скажете правду".
Макар поклав руку не на серце, а на поперек, бо грілка сповзала все нижче і нижче (у бричці підкидало, то од-в'язалася), потім примружив очі і, зігнувшись ще більше звичайного, рушив до представника: "А я думаю, де то мені ці вусики зустрічалися. Хіба не впізнаєте мене? У вас же я купував ті мішки,— тицьнув Макар пальцем у представника.— Невже забули?"
Того як вітром здуло. Вискочив отетерілий із контори, не попрощався навіть з головою, не те що з Макаром.
"Повезло тобі,— усміхнувся голова.— А якби іншого прислали?"
"Кого іншого?" — не второпав Макар. "Ну, не цього, в якого ти купував..." "Та бог з вами! — здивувався.— Нічого я в нього не купував. Оце вперше побачив цього чоловічка". "Як? — здивувався і голова.— А вусики?" "Та й вусики ці мені навіть не снилися". "Тоді я нічого не пойму".
"А що ж тут понімать? Раз чоловік з мішками має діло, то й так ясно, що він їх комусь продавав. А кому — всіх не згадаєш..."
...У Сестринці Макар також повертався бричкою.
Але не цей Макар, певна річ, господарював нині в лісі.
VIII
Той Макар був із далекого Закавказзя, про яке Макар сестринський лиш чував по навушниках та читав у газетах; можливо, якби покопався у своїй геніальній голові, то навіть згадав би прізвище Мкртчян, що його носив знатний бакинський нафтовик Акоп, який приїздив до Борислава обмінюватися досвідом з тамтешнім трестом озокеритових шахт і де його перехрестили для зручності на Ма-картичяна. Коли Червона Армія відходила із західноукраїнських областей, робітники тресту, а з ними й Макарти-чян, влилися в артилерійський полк. Незабаром полк потрапив в оточення, і після тяжких боїв Макартичян з групою вцілілих бійців спробував перейти фронт. Але й тут їм не пощастило, довелося повернутися в тил. Удвох із політруком Яременком Макартичян прибився аж до Бу-жанки, де влаштувався теплотехніком на цукровому заводі. Яременко був із цих місць, то невдовзі налагодив зв'язок із підпіллям, до якого увійшов і симпатичний теплотехнік на прізьвисько "Макар". Гарячий на руку цей майстер цукроваріння вибрав слушну годину і перекрив вентиль продуктової комунікації, від якого жом потрапив не в яму, а в заводські водяні баки, забив сорочку парових машин, і врешті-решт завод так стрельнув, що Макар опинився аж у Губському лісі, а німці надовго втратили надію пити каву із бужанським цукром.