— Щось, мабуть, ні, — сміється тітка Моргунка. — Як би ж вона була молодша або хоч би рівні. А то ж вона вже буде дівкою, а він іще хлопцем. Тепер же знаєте, як рано заміж вискакують.
І не розуміє Тарасик усіх отих слів — "поженимо", "заміж", а чомусь йому думається, що це означає вічно отак бавитися з оцією Оксаною. А з нею так гарно. З Катрею любо, а з Оксаною ще любіше.
Вже матері загомоніли про свої болячки кріпацькі, про пана Ксаверія й його знущання, про вічні селянські клопоти, а Тарасик усе думає своє. А потім підійшов до матері.
— Ма!.. А коли ж ви нас пожените?
Матері так і покотилися з реготу.
— Ото закортіло парубкові женитися! А ти дівки питав? Може, ж іще вона й не хоче.
— Чому? Я хочу! — обзивається Оксана.
Тут уже сміху й кінця не було. Давно вже Катерина так не сміялася.
— Що це у вас за хихотні такі? — обзивається, підходячи, сусідська молодиця. — Скажіть і мені, нехай і я посміюся.
— Та то у нас своє.
Молодиця сідає, але не може всидіти спокійно. Видимо розпирає щось її. Нарешті не витерплює.
— Ану спитайте мене, звідки я йду.
— Як захочете — самі скажете.
Молодиця сплекскує руками й проривається одразу.
— Ой сусідочки мої, ой голубочки ж мої... Ох і що ж я бачи-ла-а! Ох і слава ж тобі, Господи, слава ж тобі!.. Ставте, людоньки, свічки, наймайте молебні!
— Та що трапилось? Та кажіть вже...
— Ксаверія нема! Пропала твар нечестива!
— Та що ви кажете?
Молодиця кілька разів хрестилася поспішно.
— От вам хрест святий, що нема! Оце ж я з Зеленої йду!
-Ой Бо-оже-ж мій! Та розказуйте ж!.. Та говоріть же!..
— Ото ж чутка пройшла, що Ксаверій наброїв там чогось такого, що аж до старого пана дійшло. Пан розсердився й звелів Ксаверія вигнати. А зеленецькі люди провідали про це й постановили справити проводи Ксаверієві.
^Ксаверій хотів вибратися удосвіта з Зеленої, щоб мало хто й бачив. Велів наймитові ще звечора спакувати все на віз. А люди зеленецькі зговорилися з наймитом та вночі понакладали у віз чого тільки хотіли: кізяків, лайна, здохлу собаку Вкинули. Вуску з восі витягли й уставили паличку. На ранок тільки виїхав Ксаверій серед вулиці, а колесо — брик!.. І пакунки й кізяки — все це з воза покотилося. А з-за плотів, з-за хат, із садків, з усіх сторін як засвистять, як заверещать!..
— Тю-!.. Тю!.. Тю!.. А бодай тобі очі заснувало, щоб ти й рідної хати не знайшов! Гу-гу-гу-у!.. Щоб за тобою й путь загуло! Сірко! Рябко! Бери його!..
Ледве вставив наймит щось у вісь. Весь побілілий, крикнув пан Ксаверій не своїм голосом:
— Рушай!
Наймит з усієї сили вдарив по коневі, коняка рвонула — повисла на збруї. Хомут був підрізаний.
— Що робилося на вулиці — ой, ой, ой!.. Як пошаліли люди. Кричать, галасують!.. Дітвора повибігала з воріт, шпурляють камінюччям, грязюкою.. А собаки з усього села позбігалися та аж колеса зубами гризуть. Ой Бо-о-же!
Всі, хто слухав, хрестилися та все повторяли: слава ж тобі Господи... Опростав Бог людей. Слава ж тобі... Молодиця побігла розказувати далі — і за півгодини все село знало про Ксаверієві проводи.
Порожня вулиця аж зароїлася від народу. Там купка, там купка. Молодиці метляються з одного кінця села до другого, розносячи цікаву новину. Мужики говорять поважно.
— Жаль, що ми не знали. А то б і ми доложили ручок.
— Та вже й докладати нічого: зеленівці справили проводи куди й краще.
— А ще б в усі дзвони вдарити. От воно б і до діла: і собаки гавкають, і дзвони дзвонять.
— Це ми зеленівцям могорича мусимо ставить, що так добре справились і за себе і за нас.
Погано зимою Тарасові.
Хата мала та ще й верстать у хаті. Народу багато, тіснота, а вийти ні в чому. Вибігти б надвір, так обутися нема у що. Босоніж вибіжить Тарас, але босий хіба багато набігаєш? На ковзаньці хіба пролетить. Шість раз!
І скучно. Страшенно скучно. Бавитися нічим. Ну з трісок що-небудь змайструє, буряка розкарячить на салдата або повтикає паліччя — баранець. А ще що? І нема більш нічого.
Микита так той багато дечого вміє. От, сказать, коні. Це не ті коні, що літом на хмельових жилах їдеш — це коні зимові, особливі. Микита робить їх так.
Наріже паличок із хворосту й поділить: оце коні, оце жеребці, оце кобили, оце лошата. На печі поставить їх усіх уряд — це вони коло жолоба стоять. Сипле їм оброку туди, дивиться, щоб усі їли. Згодом веде на водопій — це аж у другий кінець печі.
Понапуває, поприв’язує ниточки (це називається — загнуздав) і веде тепер у степ на пашу, аж на саму середину печі. Там посплутує їм ноги, щоб не повтікали, і нехай собі пасуться.
От уже напаслися. Понадіває на них шматочки ганчірки — це вони вже позасідлувані. Бере двома пальцями — це сідає в сідло й їде до містечка купувати воза. Для воза треба ножа й гарбузової шкуринки. Це робиться швидко. На вГз накладається сіна, його везуть у клуню й складають на зиму. А це вже осінь. Микита накладає в мішки зерна, везе до млина. Потім надумує поставити теплу стайню для коней на зиму й возить уже деревину. Так і бавиться півдня.
Або починає робити хватку.
— Прорубаю, каже, ополонку — буду карасів та окунів ловити. Батько сміється.
— У нас окунів нема, — кажуть.
— Нічо-о-о-го!..
А Тарас того не вміє і йому скучно... От сяде коло "великого" вікна. Бо то в хаті два вікна: одно "велике", вершків шість завдошки і аж чотири шкла у рамі. А друге проти печі — то мале — вершків зо три і вже зовсім із дрібнюсінькими шибочками. При таких вікнах у хаті завжди було притемно, а зимою, коли й "велике" й "мале" позамерзають, то й зовсім темно.
Прохухає собі Тарасик плямку у "великім" вікні й заглядає, але нічого не видко.
Он кури ходять по подвір’ю. Стукає пальцем у шибку Тарасик, хоче подражнити курей і кричить, притуливши рота до шкла:
Куд-кудак! Куд-кудак!
Знесла яйце, як ходак!
А кури не чують, і Тарасові скучно. Тоді він починає пустувати. От йому надумалося таке: розігнатися і вдарити матір головою у спину. Розігнався —торох!
— Не пустуй, — каже мати.
Тарасик розігнався удруге — торох!
— Я кому кажу?
Тарас розганяється утретє — торох!..
— Ой, будеш битий сьогодня, Тарасе!..
Тарасик розганяється ще, ще, аж поки знетерпеливлена мати не надає йому ляпасів.