Тарасик

Страница 11 из 247

Хоткевич Гнат

Тоді Тарасик кричить. Довго й тягуче. Не тому, що болить, а тому що скучно. Потім сяде і, колишучися з боку на бік, починає співати.

Бов-бов-бов-бов!..

Отче наш, батько наш Кури крав,

На горище викидав.

А ви, діти, не кажіть,

Бо вам лихо набіжить.

Діти взяли та й сказали.

Батька били камінцями,

Аж він вс... ремінцями.

— Хто тебе вчив такого? Хіба можна на батька так співати? Ох, і битиму ж

я тебе, Тарасе! Ох і битиму ж!.. __

Тарас не боїться. Злазить із лави й починає чіплятися до матері:

— Ма-амо! Дайте молока.

— Тю, дурне! Та тепер же Пилипівка!

— Ма-амо! Дайте сметани.

Говори до нього!.. Кажу ж тобі, що Пилипівка — молоко та сметана полізли на дуба.

— А я піду того дуба зломлю.

— Ото-то! Піди зламай — і молоко буде.

— Давайте чоботи — я піду зараз.

— А де я тобі чобіт візьму? Батько не понасправляв для нас усіх чобіт; дарма, що свекор швець.

— Ну, я піду босий.

— Я тобі піду. Сиди.

Скучно Тарасові. Надумає завестись із Микитою. Микита щось струже. Тарас підкрадеться і штовхне під руку.

— Не лізь, Тарасе!

Тарас утече, бо боїться Микити. Цей, як б’є, то не так, як мати — руки не надержує.

За хвилину Тарас знову підкрадається, знов штовхає.

— Не лізь, Тарасе, бо їй-бо битиму!

Тарас знов утече. І знов лізе, аж поки Микита не вчепиться йому в волосся. Тарас кричить, як несамовитий, б’є Микиту ногами, кусає. Мати кидає припічок, надає ляпасів обом, порозсаджує їх у різні кутки.

Тарас реве, Микита кричить, грозиться, а у матері аж голова ходором ходить.

— Ой коли б весна скоріше! А то у мене голова висохне з вами, дітоньки. Нате вам тіста на калачики.

Це мати місять галушки. Тарас радіє, сльози одразу висихають.

— Я не калачика, а голуба чубатого зліплю.

— А я вужаку з жалом розкачаю! — заявляє Микита.

Деякий час тихо в хаті: один ліпить голуба, другий вужаку з жалом. Печуть їх у печі.

Тарасові не терпиться й він витягає свого голуба, коли той іще не випікся.

Почавши тягти, зачепив ненароком Микитового вужаку й відломив йому жало. Побачивши це, Микита відбив Тарасовому голубові чубка. Знову крики, знову сльози. Це все так, коли батька нема в хаті. А нехай-но батько лише озветься, тільки голос подасть — ого! Вже сидять тихо, шепочуться тільки. І нехай би, сказать, бив чи як грозив — ні. Просто так слухалися.

Коли Катря в хаті, все йде лагідно. Вона й Микиту вміє якось залагодити одним-двома словами, вона й Тарасові роботу знайде, або посадить обіч і починає казку казати чи співати пісню.

Ой мав же я дав воли,

Погнав я їх до води.

Один утопився,

Другий загубився.

Ой піду ж я долом-долом

Та за своїм волом-волом.

Ой прийшов я в ліс-ліс,

А там сидить дід-дід.

— Що ти, діду, робиш?

— Коробочку шию.

— Нащо тобі коробочка?

— Опеньки збирати.

— Нащо тобі опенечки?

— Сучку годувати.

— А де ж тая сучка?

— Побігла на море.

— Що має робити?

— На море брехати.

— Ну що, Тарасику? Може буде?

— Ой, іще, іще!.. Іще, Катрусенько — ще!

І Катря плете далі.

— А де ж теє море?

— Васильками заросло.

— А де ж ті васильки?

— Дівки позривали.

— А де ж тії дівки?

— Парубки забрали.

— А де ж тії парубки?

— В коробочку поховались.

— А де тая коробочка?

— Черви розточили.

— Аж тепер буде. Правда, Тарасуню?

-1 Катериночко, і сестриченько, і голубочко — ще!

Та в мене вже й голови нема вигадувати. Відчепись. Але Тарасик так просить, що Катря не може відмовити.

— А де ж тії черви?

— Півні подзьобали.

— А де ж тії півні?

— У вогні згоріли.

— А де ж той вогник?

— Помельце замело,

— А де ж теє помельце?

У Бога за дверима.

— Годі! Більше не знаю, що казати.

Справді — вперлося діло в найвищу істоту, казати більше нічого. Тарасик схвильований. Очиці горять. Кидається Катрі на шию й починає обціловувати:

— Катрусечко... голубонько... Та я ж тебе так люблю, так люблю!.. Більше всіх.

— Може, скажеш, більше тата?

Тарас киває головою.

— І більше мами?

Тарас нерішуче киває головою. Це у нього спосіб. Коли не хоче говорити, а й того образити не хочеться, хто питає, то в таких випадках Тарасик киває головою.

Лице Катрі прибирає серйозного вигляду.

— Е ні, Тарасуню. Тата й маму треба любити більше всіх. Тато й мама за нас Богу моляться... Вони... — і дівчина вже не знала чим виявити усю ніжність, заложену їй у душу. І під тими ласкавими впливами забуває Тарасик усі свої урази, Забуває, що мати недавно била його, й підбігає до матері:

— Мамусю! Дайте я вас поцілую!

І мати, заклопотана припічком, отим вічним бабським "ніколи", відчуває нараз ту жадобу ласки у дитини, хапає малого сина й кілька разів цілує.

Любив Тарасик тихі вечори зимові.

Ще не всі денні заботи скінчилися. Батько беруть сокиру прорубати ополонку, коня напоїти. Катря загнала свинку й полізла у погріб. Принісши що треба, схопила відра й біжить по воду. Мати коло печі. Микита щепле березові тріски.

— Це наші свічі! — кажуть мати.

Обов’язок Микити — колоти і вставляти скипки у "бабку". Це глиняна така куля й дірка в ній, зроблена пальцем. За вечір може разів сто доведеться запалити нову скіпку і вставати. Обридає.

— Мамо! — обзивається тоді Микита.

— А що тобі, сину?

— Чи будуть тато кабанця колоти?

— А тобі нащо?

— Та обридло вже скалками світити. Уже б каганцем.

— Мало чого — каганцем. Нашого кабанця як заколоти, то й буде тільки на один каганець.

— Ну!..

— От тобі й ну.

Малі діти вже сплять, а Тарас за любимим своїм ділом — палить у грубі. У грубці немає дверець, а так просто. Коли витопиться, мати замазують щоразу полотном, замоченим у рідку глину.

Тарас любить палити у грубці. У нього своя система: кладе по одній галузочці й стежить, як кожна з них запалюється по-різному. Одна нехотя —загориться й погасне. Друга спалахне вся одразу й згорить. Третя зовсім не запалюється, тільки карьожиться. А Тарас роздумує — чому воно так?

Мати дивиться-дивиться.

— Ну, від твого паління буде тепло як раз.

Візьме жмут хмизу, запхне у грубку. Аж загуде вогонь!

А батько роблять "солом’яника". Це бочка така з соломи для зерна або для муки. Як у яку, то пудів п’ятнадцять-двадцять улізе. Микита і Тарас помагають, але їм скоро набридає. Тоді батько каже:

— Та ну вас із такою помічну! Оце про вас і сказано — поміч гірша немочі.