Ой хвоста-ата’ Ой хвоста-ата’ Дід мало не качається зо сміху.
— Ну, тепер заспівай, як ти їхав на коні.
— Як я їхав на коні-і... а от іде чолові-ік... я злякався та вда’ив коня-а..., а кінь мене як поні-іс... та й упали ми у я’о-ок... та глибокий-глибоки-и-й... а там тече вод-а...
І так фантазувати може без кінця.
Не вимовляло "р". Замість "ра" у нього виходило ніби "а-а", замість "ри" — ніби "и-и". Так дід, було, й вигадує:
— Ану кажи за мною:
Ой, летіли журавлі,
Примостились край ріллі,
Закричали "тра-ра-рі".
Тарасик зразу ж і повторить:
Ой летіли жу’авлі,
П’имостились к’ай ’Іллі Зак’ичали ’т’а’а...’і!..
Регоче дід. Зладить "рака" з пальців і лякає онука:
А я рак-неборак,
Як укусю — буде знак!
А Тарасик із того зробив свою пісеньку, чим непомалу здивував діда:
А я ’ак, небо’ак,
А я жук, небожук,
А я хрущ, небохрущ,
А я чміль, небочміль.
— І це ти сам вигадав?
— Сам.
Здвигає дід плечима. Чудна дитина.
— Ну ходім же, хлопче, я тебе одведу додому. А то ти, мабуть, уже за мамою скучив, га? А де лучче — дома чи у діда?
— У діда.
Сміється дід. Ясно, що у діда. Бо дома сухарик з водою, а дід завжди приготовить то ріжечків смачненьких, то пряничок, а як нема нічого, то хоч насіння гарбузового дасть.
Ідуть. За плотом собаки гавкнули. Тарасик тулиться до діда.
— Ой, дідусю, як би собаки не вискочили...
— Чому?
— Пліт же старенький...
І знову дід сміється.
— То ти у нас старенький.
— Я не старенький, у мене бороди нема.
— Та от і в мене бороди нема (дід голився), а я, бач, старенький.
Тарасик подивився, подивився на діда, лапнув себе по підборіддю. І у діда
нема бороди і у Тарасика нема бороди.
— Ну, ми обоє старенькі...
Що найбільше дивувало усіх: це якась особлива цікавість хлопця до книжок і до паперу. Нічим його не забавиш так, як давши книжку або шматок паперу. Все пристає до батька — купіть мені книжку.
— Велику! Щоб таку, як у дяка.
— Та де ж я тобі візьму? Ось підожди — поїду в Адес або в Київ. Там, брат, книжо-ок!
Якось і без Адесу дістав батько книжку Тарасові. Та ще з візерунками. Вчитати сам не міг, бо по чужоземному писана, то подарував Тарасикові.
Щасливішої істоти, мабуть, і на світі не було! І пригортає, і притуляє, ні на хвилинку не розстається — навіть спить із книжкою. Розгорне, нахилиться і серйозно щось белькоче. Прислухається батько — що він там меле?
— Вашпуть-бішпуть-белба.
А потім перегорне сторіку.
— Вашпуті-белбала-бішпуть.
І так усю книжку. На кожну сторінку своя чудернацька фраза. Батько слухав-слухав. Узяв книжку, перегорнув усю назад, показує на першу сторінку.
— Ану читай.
— Вашпуть-бішпуть-белба. —
Батько перегорнув сторінку.
— А тут?
— Вашпуті-белбала-бішпуть.
Цшгорій перегортав сторінку за сторінкою, а воно повторяло, систематично й послідовно, усі оті вигадані фрази. Григорієві дивно. Вночі говорить жінці:
— Наш Тарас таки чудний хлопець.
Мати втомлена до краю і ледве чує, що говорить чоловік. Це ж після родів (родилася Оринка) довелося скоро встати, а воно й відізвалося. Та ще восени, як коноплі мочили, полізла їх витягати. А вода дуже холодна. Катерина перестудилася сильно, тижнів зо два лежала. А потім хоч і встала, то все скрипучи.
Тяжка робота, недоїдання не давали можливості справитися, й тФму зараз ледве чула Катерина, що говорить чоловік.
— Я кажу — Тарас не такий, як інші діти.
— Аби здоров ріс.
— Дивиться на візерунки і одразу все пізнає. Оце, каже, церква.
-1 я хочу до церкви, — безсило ледве вимовила Катерина і потала в кам’яний
сон.
Дядько Григорій сумно прислухався, як дихає жінка. Він бачив, як тяжко б’ється його дружина в терпких обіймах недолі, жалів, але нічого не міг перемінити.
"І я хочу до церкви"... Давно, справді, не бувала Катерина у церкві. То Орина оця, а то таки Ксаверій узявся людей і в неділю ганяти на панщину. Тарасикові запам’ятався один такий випадок.
Збирається Катерина до церкви. Причепурилася як могла, дітей повдягала. Настрій радісний. То ж усе панщина, піч, підсвинок та підтикана спідниця. А там — високий світлий будинок, розукрашений золотом і квітками; свічки горять, ладан пахне, спів прекрасний замість прикажчицького чортихання. І слова усе такі, що за душу беруть. "Прийдіть, — каже, — до мене всі труждающі й обремененні — і я заспокою вас..."
Це ж про нас говориться... Це ж ми труждающі... Ох, та які ж труждающі!..
І от коли довго не бути в церкві, а чути тільки прикажчицьких "розпростосуччої матері стервиних дочок", якось ніби заскучає часом людина. Душа просить і собі чогось, а що їй дати у темному забитому кріпацькому
селі?
Тому так радісно збирається Катерина, і її настрій передається усій сім’ї. Тарасик радіє, що побачить образи. Він же як попаде до церкви — очей з образів не зводить. Катря квіточками голівку вбрала, скіндячок почепила на кіску. Там і коса — як мишачий хвостик, а все ж...
І от коли мати вже зовсім зібралася (сусідку просила доглянути малої Орини) — стукає герлига у вікно.
— Ей, Катерино! Одробляти "залеглі дні"! Контора постановила, щоб усі очистилися від "залеглих днів".
Мов по лиці хто вдарив бідну жінку.
— Та празник же сьогодня великий!.. Дайте хоч до церкви сходити.
— Про мене йди хоч і до корчми, а я своє сказав. Мені приказано, щоб були усі баби — я й спольняю. Що нам приказують, то ми дольжні спольнять.
І пішов. У Катерини стали сльози в очах.
-1 помолитись не дають, — тихо сказала вона. Почала скидати празникову одежу, вбиратися знов у свої лахи. Катря саділа на лаві, одвернувшися до стінки, а слізки тільки кап-кап...
— Ти йди, Катре, сама... бо бачиш же!..
— Та... — тільки й сказала Катря.
"І помолитись не дають". Ці слова материни врізалися Тарасикові в пам’ять.
IX
Празником прийшла до Шевченків тітка Моргунка із своєю дочкою Оксаною. Гарне було дівчатко, ота Оксана. Років на три старшенька від Тараса, але бавилася з ним так любо та ніжно, що мило було дивитися.
— Гляньте, гляньте, як вони потоваришували.
— Це таке, що ще, дивись, ми вас і поженимо колись, — обзивається Катерина, і Тарас чує спокій у голосі матері. То він перетомлений, голос той, знеможений, а це аж наче бадьоріший трохи.