Алі не раз і не два бачив жіноче голе тіло на рабському торжищі. І ще коли християнки часом купались погожого вечора в Тігрі. Одні були нещасні, бо над ними була неволя. Другі тримались гуртом і до них ніхто з чоловіків і не подумав би наблизитись.
Ці ж кричали про себе найпотаємніше і торгували собою.
Деякі розмальовані вітались з господинею будинку, хоча вона йшла в глухому покривалі. Видно, її тут добре знали.
Одна з цих продажних гурій ° навіть переступила шлях.
– Що, хазяйко всіх глечиків, привела свого синочка, щоб ми тут його позбавили недоторканості?! Ще й вирядила як на свято! І тобі, стара гієно, скупердяга ти чортова, не шкода на нього такі гроші витрачати?
– Іди геть, лушпайко часнична, донька шакала! – огризнулась жінка.
Худюща висока повія плюнула, та промахнулася, а господиня пішла швидше вперед. Виявилось, що вона здорова як мул. – Алі тільки тримався за ручку корзини, бо господиня будинку тягла її сама.
Хтось із дівок дійшов до такого нахабства, що висмикнув із корзини кілька троянд. Та господиня не стала здіймати галасу – вона поспішала. Спинилася перед охайним триповерховим будиночком, завширшки на два вікна.
Господиня відхилила запинало і постукала бронзовим фігурним кільцем у різьблені двері. І, не чекаючи, коди спитають, хто стукає, назвалася.
– Це я, моя прекрасна господине! Стара Айша! Прийшла до тебе в нагальній справі. Відчини мені!
З-за дверей почувся хрипкий дівочий голос:
– Заходь, стара лисице! Двері відчинені.
Господиня Айша втягла за собою в будинок і важку корзину, і хлопця, бо він вчепився обома руками в ручку, щоб корзина не впала. Всі стіни невеличкої кімнати прикрашали червоні вірменські килими, на підлозі прослалися золотаві хорасанські ліжники.
Під стіною напівлежала, обпершись на шовкові подушки, маленька дівчина в яскравій сукні. Вона повернула широке, біле, все в ластовинні обличчя до гостей.
– О квітка Басри найзапашніша! Я б ніколи не потурбувала тебе, якби не надзвичайна справа! Один чарівний красень, мій гість, а до всього великий любитель витонченої гри на аль-уті, влаштовує вечірку для знаменитих купців…
Айша назвала старшого і молодшого.
– Знаю їх, знаю! Два скупердяї! Старий ще й содоміт, а молодий від кожної спідниці шаленіє. Теж мені любителі музики! Твій теж такий?
– Мій гість сказав: якщо ти не схочеш, то щоб ми вибачились і віддали тобі оці троянди! – Айша вийняла з корзини букет троянд і поклала на кипарисовий низенький столик.
Маленька білолиця закрила очі і потягла повітря гостро вирізьбленими ніздрями невеличкого носика.
Кілька разів вдихала з насолодою повітря. Потім мовчки підвелася і почала одягати на шию золоте намисто, на руки і на ноги – браслети. Зняла зі стіни аль-ут, накинула на голову покривало, але обличчя не закрила.
Айша та Алі витягли корзину на вулицю.
І тоді Айша спитала музику:
– Кого б ти хотіла з дівчат – Фатіму чи персіянку Ніссо?
– Бери Ніссо, якщо її ще ніхто не запросив!
Айша покликала човняра, щоб він підігнав свою посудину до причалу і допоміг спустити вниз музику та корзину. Далі вона пішла до будинку, що еркерами нависав над вулицею і ледь не падав на протилежну будівлю.
Звідти Айша вивела в зеленім покривалі струнку й високу дівчину. Вона так обпеленала себе покривалом по осиній талії, що здавалось, переломиться навпіл.
Співачку Ніссо човняр узяв на руки і переніс з причалу в човен. Поки він її опускав, вона боляче вщипнула його за шию.
Човняр наморщив лоба, стис щелепи.
– Це тобі за те, що лапав мене! – єхидно посміхаючись, промовила персіянка і повела довжелезними віями своїх мигдалевих очей.
Здоровань потер шию і, криво посміхнувшись, протяг руки до господині Айші, що поспішала до човна.
– Ой боюсь, ой-ой! – гаряче шепотіла хазяйка будинку і аж затискала стегнами човняра.
– Господине Айша! Не чіпляйся за мене, бо впадемо у воду!
Але господиня наче заклякла. Зрештою куфаджі відірвав її від себе і посадив на дно човна.
Дівчата вмостились на дні, малий скоцюрбився біля корзини.
Десь за обрієм, за незліченними каналами й пальмовими гаями наставав приплив у морі, і вода в каналах Басри починала вирувати, розкриватись дзеркальними плесами, хлюпотіти каламутними хвилями об зелені ослизлі палі гребель та причалів. Вода каналів відбивала позолочені сонцем стіни будинків, гострі шпилі мінаретів, зелені й блакитні верхи мечетей, порожевіле, почервоніле вбрання незліченних юрмищ людей, що поспішали чи в домівку, чи до мечеті на вечірню молитву салят-аль-магріб.
Чутно, як шелестять стрункі пальми своїм величезним листям, як плюскотить хвиля об дно човна, як булькає й лопотить вода межи палями причалу.
Поки куфаджі притримував човен біля причалу, їх хитало з боку на бік, і жінки полохливо вчепилися в борти. Та ось човняр вперся щосили жердиною у дно і попхав човна.
Зрушились зелені ослизлі палі причалу, попливло у лискучо-смоляній воді відбиття квітчастого одягу людської юрби, химерно зламались у струменях води перегорнуті вістря мінаретів і смарагдові верхи мечетей.
Від руху човен перестав хитатись, йшов рівно, і тоді музика торкнулася худенькими пальцями струн. І вони зараз же відповіли голосним передзвоном. Дівчина підвела голову і кивнула підборіддям до стрункої персіянки. Та зволожила язиком пухлі вуста, повела плечима і почала співати з високої і протяжної ноти.
О повен місяцю, повен місяцю!
Не світи без потреби,
Не витрачай свого світла дарма!
Мені світять дукачі моєї любої!
Музика перебирала маленькою рукою дзвінкі струни, схиливши кругловиде біле обличчя до коричневого опуклого боку аль-ута.
Підвела очі, скинула брови, і зразу ж співачка струсила плечима, заляскала в долоні і в такт ляскоту повела приспів.
О Фатімо, Фатімо, Фатімо,
Зірка яскрава моя!..
Вони пропливали вузьким каналом під гомінкою вулицею з безліччю харчевень і шинків. На другій строфі пісні лемент натовпу якось порушився, стало чути лише окремі різкі голоси. Та коли співачка на мить замовкла, на хіднику вже було тихо і всі повернули голови до човна.
Коли ж дві дівчини затягли приспів, хтось у юрбі не витримав і затяг з ними, плескаючи з усіх сил: