– Я піду до нашої господині. Поїж, проведи музик і зайдеш до її помешкання.
Абу Амар вийшов з кімнати, музики підхопились і, мов голодні пси, кинулись до залишків їжі.
Хлопець знав, що в шпарину ще дивляться, спокійно підсів до скатертини і з-під дерев'яної порожньої обгортки Йєменського цукру витяг смужку сушеної шубарканської дині. А музики хапали недоїдки обома руками, запихували в рота, чавкали і плямкали, давилися, намагаючись проковтнути лакітки один поперед другого і більше другого! Алі багато чув про сушені дині, та й запах їхній вдихав на багдадськім Зеленім базарі. А зараз міг і покуштувати. Він смакував кожним шматочком дині, намагався запам'ятати смак – хто знає, коли доведеться ще раз скуштувати? А щоб не бути голодним, Алі взяв товсту пампушку. Взяв тихо і непомітно, щоб ні музики не уздріли, ні ті, таємні глядачі…
Коліт зачинилися двері за пожадливими музиками, хлопець зайшов до кімнати зі складом мідного посуду.
Двері були, певно, підмащені гусячим жиром, бо під рукою юного багдадця нечутно повернулись.
Абу Амар сидів на циновці, перед ним були розкладені окремо рядком золоті динари. Мосулець тицькав пальцем у монету, а потім підіймав пальця вгору.
– Приведи трьох дівчат! Це шість динарів. Бо ти їх винаймеш ще вдень. Три динари для співачки. Два динари для музики на аль-уті. Це динари на вино. Динар на квіти. П'ять динарів на солодощі. Це тобі динар за клопоти. Дівчат приведеш по одній. Одних через двір, других через двері, останніх з тієї вулиці. Ось тобі на човняра… Де ключ від великої кімнати?
– Я не пам'ятаю… Кудись поділа… Вже зовсім стара… голова погано працює…– замурмотіла жінка, мацаючи себе по боках.
– Ще раз забудеш щось потрібне мені – піду геть!
– Мій господине, ласкавий і милостивий! Не гнівайся!.. Стара я, забуваю… Ось він – ключ…– І вона спітнілими пальцями подала мосульцю великий кований ключ.
– Замок змащений? А тепер збирайся та йди! Ти вже тут? Молодець, що тихо ходиш. Та іншим разом сповіщай про свій прихід… Пішли нагору – постелиш мені – хочу трохи відпочити. А ти берись допомагати нашій господині.
Коли вони піднялись на другий поверх, Алі знову збіг униз, подивився, чи не вийшла з комори господиня, і пострибав навшпиньках нагору. Спинив мосульця і показав йому, щоб нахилився.
Пошепки, збиваючись, розповів про шпарку під стелею, і про господиню, і про міняйла Рустема.
– Молодець! – прошепотів Абу Амар, прикладаючи пальця до вуст, розтягнутих у посмішці, а зуби в нього стислись, аж жовна на щелепах заграли. – Буває, що й гора приходить до Магомета… Підемо зараз у кімнату, то ти все роби так, ніби ми не знаємо про щілину. Все виконуй…
Абу Амар замкнув двері важким ключем, а потім відкрив запинала з вікон і відхилив дерев'яні решітки. Сонце сповнило всю кімнату, заграло на штукових7 і гіпсових оздобах, заблищало на різьбленій деревині довгих скринь-тахтів попід стінами.
Молодик відкрив віко одного тахта, і там виявилось різне вбрання.
Він скинув із себе плащ, сорочку, штани і лишився геть нагим. Тільки на шиї важкий срібний ланцюг утримував маленький трикутний оберіг.
Поворушив плечима – і м'язи заграли під шкірою, ніби напружені линви.
– Подай мені оте мастило в малесенькім горщечку! – показав пальцем, і на мізинці запалав краплею крові перстень з лалом-самоцвітом.
Хлопчик подав хазяїну мастило, і той почав поволі вмащувати себе пахучою мастю.
Міцне, м'язисте тіло засвітилося, заблищало під променями післяобіднього золотавого сонця, наче відлите із світлої міді.
Абу Амар повернув горщечок хлопцеві і наказав добре натерти спину. Тонкий запах жасминового цвіту лоскотав ніздрі хлопцеві, а під пальцями він відчував пружні, гарячі м'язи Абу Амара.
Як вдягся Абу Амар, то на кришечку від горщечка відділив трохи масті і ніби запропонував, але хлопець відчув, що він наказує:
– Натрись, якщо хочеш, і ти цим мастилом. Допомагає від водяних випарів і нічних комах.
Алі здер із себе одіж, але відвернувся спиною до стіни, в якій була щілина.
– Негоже повертатись спиною до старшого, тим пак якщо він того не просить…– з єхидною усмішкою зауважив Абу Амар.
Алі просто спікся і від слів Абу Амара, і від того, що треба себе виставити перед невідомими соглядатаями.
Алі тер в шкіру запашне мастило, та вже аромат його не радував, а думав він: "Для чого цей мосулець і мене голяка перед тими двома виставляє?! Для чого це йому потрібно?!!"
Не знав, що через шпарку в дверях на нього ще й господиня будинку підглядає.
Взагалі йому майже все було незрозуміле тут. "Чому такий величезний і добрий будинок порожній і потроху руйнується? Чому в тій кімнаті внизу ціла гора глечиків і тазів? Хто ця господиня? Вдова? Чи є в неї діти і родичі? Чи ще хтось живе в будинку?"
– Постели мені отут на підлозі! – наказав Абу Амар і, коли малий все зробив, випустив його з кімнати і закрився на ключ. Малий, тільки коли клацнув замок, подумав, що це ж, певно, був будинок для пожильців, а не для родини. Бо хто в своїй хаті на кожні двері ставить замок? А замки були і в нижній схованці-кімнаті з міддю!
Малий спустився вниз і виявив, що господиня ще нікуди не пішла. Тому довелося брати Алі корзину і йти за нею на базар.
А що базар вже сьогодні кінчався, то вони за півціни накупили: фініків, мигдалю, халви, ізюму, левантійських 8 горіхів, солодких індійських стручків, йєменських сушених фіг, їстівної землі і ще всіляких пундиків з індійської та йєменської цукрової тростини, солодких медових коржиків та ще всього й всякого солодкого наїдку. Корзину малий не міг сам підняти, то вони вдвох із господинею тягли. З базару вони винайняли човна і через кілька каналів за хвилю дістались до веселого кварталу – Дар-ель-Кихабу9.
Тут розпутниці гуляли по вузенькій вуличці цілими гуртами. І навіть були з відкритими лицями. Але у всіх обличчя буди наче личини – очі підведені, губи підмальовані, пальці рук вимазані хною, на щоках червоніли яблука рум'янів. Вони верещали, хихотіли, деякі навіть чіплялися до поодиноких матросів, що ще задовго до ночі залізли в це кубло гріха й розпусти, не витерпіли до темряви.
Алі стало страшно від такої кількості відкритих облич, від жіночого лементу, якогось дикого, зовсім невеселого сміху, від споглядання жіночої голизни. Бо деякі повії стояли напівоголені на порогах своїх комірчин, інші визирали крізь вікна еркерів, підперши руками оголені груди, і закликали до себе сороміцькими словами чоловіків.