— Іди. Пильнуй весь день за домівкою Абу Сабаха.
— Я весь на очах і на вухах, мій батьку! – Стрункий каліка зігнувся, ні, склався навпіл і, прихопивши милиці, вправно виповз із келії.
Третьою прийшла повія з Дар-ель-Кихабу.
— Мій господине! Сьогодні вночі стражники вбили каландаря Ахмеда Кривого, коли застукали його біля садиби Айші. Мені розповіла Навар, вона танцювала сьогодні в бека…
— Звідки вона знає? Сама бачила?
— Їй Айша сказала. Айша сказала, що вона підглядала в щілину за тими, які щось шукали біля її паркану. Коли їх побачила сторожа, вони кинулись бігти і впустили ліхтар з нафтою. Ледь не підпалили Айшу!
– Підеш сьогодні до Айші і все випитаєш…
Повія схилила голову в темнім запиналі і випливла через потаємні двері на вулицю.
Потім раїс ляснув у долоні, і в кімнату вступив стрункий юнак з каламом та зошитом у руках.
— Я слухаю, мій господине!
— Писати не треба. Запам'ятай. Проберись до садиби Айші і подивись, чи не лежать там уламки стріл. Всі позбирай, принеси мені. Зайди до Абу Сабаха і взнай, що там робиться. І найголовніше – взнай, хто сьогодні з касби був на нічній сторожі. Зрозумів, для чого?
— Так, господине. Я все чув… Я ще піду до текіє 18 каландарів. Спитаю Ахмеда Кривого…
— Молодець! Іди!
І раїс вдоволено посміхнувся, що має такого здібного помічника-катіба.
Того ж вечора в іншім хані в потаємній комірчині раїсу порту доповідали денні соглядатаї. Першим був водонос-зіндж Рафі.
— О емір мого еміра! Коли я брав воду у мулатів з сафіни, вони сказали, що бачили Абу Сабаха і ще двох із ним юнаків у човні. Всі вони були із запиналами на лицях…
— Як же твої мулати їх пізнали?!
— По арбалетах, мій еміре! Вони колись з Абу Сабахом їздили полювати… Вони, Абу Сабах і його люди, когось підсиджували. Не на птахів були стріли.
— А потім?
— Ті, Абу Сабах і його люди, не зачепили мулатів і кудись попливли в протоку в очерети…
Другим доповідав слуга міняйла:
– Мій повелителю! Поспішаю і вибачаюсь! Одна звістка – приходив син Абу Сабаха. Дуже стурбований. І щось ніс під пахвою, під сорочкою. Коли виходив від міняйла, розмахував обома руками і був веселий…
Помічник різника з Баранячого базару сповістив:
– Сьогодні рибалки виймали верші на сомів біля Пальмового острова і витягли утопленика. Голий, одягу ніякого. Лице все об'їдене крабами. Але видно, що каландар, бо голомозий. Вони відвезли до текіє каландарів. Ті сказали, що, певно, Ахмад Кривий, і зразу поховали його.
Після них прийшов юний катіб раїса.
— Господине – доповідаю! Жодна з чат нічної сторожі не стріляла сьогодні вночі в грабіжників чи підпалювачів! Ось я підібрав стріли. Стріла не басрійської роботи! Я носив уламки до лучників. Не признали. Кажуть, десь із перського берега. Каландаря поховали під вечір. Айша як не своя – присягається Аллахом, що той, кого вбили, колись був, ще юнаком, у неї пожильцем. Каже, що років десять тому він приходив до неї, але так само раптово зник, як і з'явився. Каже, що впізнала його по голосу. Каже, що це якийсь Алі… В Абу Сабаха харчевня заперта. Лишилися тільки слуги. Де хазяїн, ніхто не знає. А молодший син сьогодні з жінками по обіді поплив на карібі до Васіту… І… головне. Сьогодні вранці відплив до Убулли один хормузський вітрильник. Усі матроси – перси та бахрані 19. Привозив сюди кокоси та сандал. Полишив порт, так і не спродавши навіть половини товару.
— Хто дозволив відплиття?
Вони, нахуда і руббан, показали твій дозвіл з твоєю печаткою і підписом начальнику загорожі при маяках.
— Хабар взяв?
— Тисячу дирхемів у пайсах. Мені віддав половину. Для тебе.
– Візьми собі п'яту частку і мовчи, сину моєї сестри. Більше розслідувати не треба. Будемо подалі від цих людожерів. Дивись: все сходиться. Тут якісь рахунки між шиїтськими та ісмаїлітськими да'ї. Абу Сабах чоловік Шейх-уль-Джєбала, без сумніву, а весь час виставляється, як верховод шиїтів. І раптом він зникає, а його родина тікає. І після сутички фальшивих стражників і якихось невідомих, серед яких один, чи каландар, чи не каландар, потопає, знімається купець-перс і, не розпродавши товари, поспішає із Басри. А мито сплатив, і закят, усе без хитрощів, я тепер згадав. І раптом тікає, та ще й мій фальшивий дозвіл показує і хабаря дає? Ні, мій милий небоже, там, де потаємні братства між собою ворогують, нам нема чого пхатись. Наша справа збирати мито, слідкувати за порядком і примножувати достатки. Займімося краще з тобою тими купцями, що потаємно провозять золото. Це вигідно й безпечно.
30. КНИЖНИК І МАНДРІВЕЦЬ
Аль-Джаубарі полюбляв розгадувати всякі таємниці.
Також любив і сповіді бувалих людей про різні розгадані та нерозкриті справи. За довгий час у нього накопичилось таких історій пребагато. Тоді він і написав свою працю "Аль-Китаб аль-мухтар фі'кашф аль-асрар" – тобто "Книга досліджень з вибраних таємниць". І не поминув у своїй книзі одну історію, свідком якої він був.
Один з купців-меценатів, любитель красного письменства та цікавої бесіди, запросив Аль-Джаубарі погостювати до одного із своїх маєтків у Харрані.
Отож з багатьма слугами та рабами-охоронцями вони виїхали до маєтку. А поруч було там містечко, славне тим, що на третину населяли його мандейці. 3 них же, як відомо, вийшло багато найвправніших лікарів та астрономів халіфату. Купець обіцяв познайомити Аль-Джаубарі із старійшиною мандейців, великим мудрецем і тямущим звіздарем. Це також привабило Аль-Джаубарі в ті краї.
Другого дня наші мандрівці піднялись на крутий пагорб, і зразу петля дороги повела їх у зелену долину. А там під кручею, серед розбитих колон, із спотвореного римського маскарону весело дзюркотіло джерело. Дорога тут круто вигиналась над западиною, і тому людям каравану згори було все видно, як на долоні. Те, що зараз спостерігали мандрівники, їх дуже здивувало. На зеленім п'ятачку біля витоку водограю вони побачили чоловіка й мавпу.
Обоє – і людина, і тварина – молились. І вдягнені були однаково – в короткі червоні шаровари та персидські куртки. Тільки ще в чоловіка на голові була висока шапка, перев'язана тюрбаном.
Купець збирався в своєму маєтку розважитись ловами, тому в каравані були добрі гончаки на газелей та кілька соколів-шахінів під доглядом сокольничого.