Теплий вітер віяв знизу і приніс запах мавпи, й гончаки наче показились. Ледь вдалося псарям утримати їх на шворі.
А дивний подорожній і його мавпа наче й не чули шаленого гавкоту та розмови багатьох людей, брязкоту караванного начиння. Обоє продовжували ревно творити намаз.
Поки караван спускався і наповнював собою зелену западину, молитва тим часом скінчилася. Чоловік огладив бороду, взув сандалі і скрутив килимка. Мавпа теж скрутила килимок, але зав'язав його її господар. Тоді тварина, прихопивши килимок зубами за шворку, видерлась на уламок римської колони.
Розсідлували коней, знімали поклажу з верблюдів та віслюків, розпалювали вогнища, набирали із струмка воду.
Купець і Аль-Джаубарі ступили на землю і розім'яли затерплі ноги.
— Підемо подивимось на циркача та його мавпу?
— Не думаю, що це просто базарний фігляр. Ті ходять гуртом. А він один. Без сумніву, він пройдисвіт, та ще й якась таємниця тут є!..
— О мій любий друже! Ти славний книжник! Але скрізь ти тільки й бачиш таємниці та всякі шахрайства! По-моєму, це просто дуже вмілий дресирувальник. А його мавпа надзвичайно слухняна і все намагається зробити, як і її хазяїн…
— Мій друже! А хто ж зробив мавпі молільний килимок?.. Ні, тут є шахрайство…
— Ходімо й перевіримо! – вирішив купець, і вони рушили вгору за течією до зруйнованого римського водограю.
Чоловік у бойовій шкіряній куртці з мідними наклепками підвівся і гречно привітав непроханих гостей та подав їм блакитну китайську піалу.
— Пийте, шановні, і хай на вас і ваш рід впаде благословення Аллаха! Сідайте на ці древні камені і відпочиньте після дороги. Порадуйте свої вуха співом цього прекрасного джерела!
— Дякуємо! Навпаки, ми прийшли запросити тебе до нашого столу! –зверхньо, без особливої гречності виголосив купець.– А коли поїси, покажеш нам свої фокуси з мавпою.
— Шановного і ласкавого добродія в оману ввела наша зовнішність! Ми не лицедії і не попихачі. А тому не можемо прийняти запрошення, бо не можемо відплатити господарю тим, чим йому гадалось! – І жилавий засмаглий чоловік вклонився.
— Хто ж ти такий? І чому дозволяєш мавпі насміхатись над святою молитвою? – гостро спитав Аль-Джаубарі.– Це ж ти зробив їй килимок і одяг?!
– Одяг я пошив, бо негоже йому навіть у мавпячій личині світити срамотою. А килимок нам подарував один бідний чоловік в Аль-Ахвазі. Його дарунок ішов не від гордині та від багатства, а від щирості й віри в Аллаха. А мою справу його поводиря розглядав каді в Аль Ахвизі і прийшов до висновку, що ми не ганьбимо віри. Отож, шановні добродії, я ще раз вам кажу, що ми мандрівці, закинуті сюди волею долі. Ще раз сердечно дякуємо за увагу, але приєднатись до вашої трапези щедрої не можемо… Єдине прохання, о господине, накажи тримати собак на прив'язі, щоб він не страждав від приниження, мов якийсь кіт, на латинській колоні.
— Гаразд, накажу. Але звідки ти знаєш, що колона була колись латинська? – поцікавився купець.
— Написи тут скрізь латинські, о мій господине!
— То ти, виходить, книжник?
— О ні, мій господине! Я – Падуча Зоря Морів. Але гіркі обставини закинули нас аж сюди, де ніхто з людей не бачив моря й корабля і не куштував солоної морської води…
— Так ти не розділиш з нами трапезу?
— Вибачай ласкаво, о господине! Не сьогодні. Днями, коли я буду в місцях твоєї мети, якщо захочеш, я зайду до тебе… А зараз сонце нам показує рушати вперед. Сонце, зорі та місяць – головний дороговказ моряка!..
— А ти часом не чаклун, не ворожбит? – занепокоївся і розсердився купець.– Звідки ти знаєш, що я їду в свій маєток?
— Ну хто ж їде в чужий маєток із своїми гончаками та шахінами? Ні, я не чаклун і не ворожбит. Я можу передрікати тільки погоду за місяцем та сонцем. А це Аллах дозволяє. Я шаріату ніколи не порушував і шанував адат. І тому ще раз прошу вибачити мою відмову…
Він вклонився і притис ліву руку до серця, а праву опустив униз.
Аль-Джаубарі підвів голову і задивився на мавпу. Вона не повторювала рухів свого господаря передніми лапами, а лише схвально кивала головою: "Так! Так! Так!"
Аль-Джаубарі стало моторошно – не мавпа, а зачаклована людина. Він струснув плечима і виголосив:
– Пішли, мій меценате! Не будемо набридати нашому новому знайомому…
Вони розпрощалися і пішли до своїх людей та худоби, а мандрівець знову сів і почав порпатись у яскравій йєменській торбі. Купець і Аль-Джаубарі спускались вниз уздовж струмка.
– Просто не віриться, що так можна видресирувати тварину! Дивишся– і аж мороз по шкірі йде: ну зачаклована людина, а не мавпа!
– А ти скрізь шукаєш таємниці і шахрайство. Тут і дитині ясно, чого він відмовився, чого просив собак тримати. Мавпа – то зачарована людина! Тільки от хто він – добрий чи злий чаклун?
-Ти знаєш, мій дорогий друже,– він таки колишній моряк. Я колись бував у Басрі– старі моряки всі чимось схожі, хоча не можу сказати чим… А він уже не молодий. Йому не менше сорока – сорока п'яти. І зовсім він не ворожбит, а просто геніальний, неймовірний, казковий дресирувальник!.. Це ж треба таку розумну мавпу віднайти і так вишколити!..
— А я тобі кажу – він ворожбит і чаклун! І думаю, ні, здогадуюсь, що він магрібінець! Усі вони чаклуни!..– доводив купець.
— О мій меценате! Не опускайся до віри всяким книжкам, складеним для простолюдинів, Бачу, що ти просто повірив цим казкам "Тисячі та одної ночі"…
– По-твоєму, там неправду написано, що всі магрібінці – чародії та чаклуни?!
Отако сперечаючись, вони прийшли до свого становища і сіли до розкішної трапези.
Тим часом колишній моряк, що назвав себе Падучою Зорею Морів, добре приладнавши на м'язисті ноги сандалі, підхопив свої дві йєменські торби, довгу бамбукову палицю і по крутому схилу навскіс почав підійматися на дорогу.
Мавпа скочила з колони і поспішила за ним, біжачи то на задніх, то на трьох, бо однією передньою лапою та зубами притримувала килимок.
І купець, і Аль-Джаубарі, і вся прислуга та раби перестали їсти й повернули голови до схилу. Просто не вірилось, що по такому схилу можна підійматися так легко вгору!
Вони обоє – і мавпа, і странній – моряки. Зовсім не бояться висоти і привчені до всяких несподіванок.