Отож я забув про тих гієн, що колись полонили Н'бого. Я зрідка бував у порту, там зустрів кількох знайомих по мандрах по Китаю та на Суматру. А родичі тих підлюк, а вони були ще учнями на кораблі, коли я відпустив Н'бого, по розмовах у порту і по моїх зустрічах уяснили собі, що я і є той хлопець Алі, друг Н'бого. Почалося за мною полювання. Їхні посіпаки навіть підглядали за мною крізь дірочку в гіпсовій стелі. І, вивідавши, що я пишу книжку з малюнками та, найголовніше, не нашим письмом… Мене схопили, коли навколо зовсім не було людей. Притягли до раїса аденського порту, а потім відвели до каді та богословів. Як доказ моєї вини виставили книгу мандрів. Усі вони намагалися прочитати і хоч трохи зрозуміти. Та справжніх книжників і тлумачів серед них не було! Почали мене звинувачувати в найтяжчих гріхах – ніби я єретик. Ба більше – безбожник! Не дотримуюсь Корану і хадисів! Навіть гірше – ніби я відступник і потай перейшов до християнства! За це вже мені могла бути вірна смерть!
Але інші звинуватили мене у чародійстві, ворожбі, дружбі з африканськими чаклунами-людоїдами, що я напускав порчу на людей, хвороби і заговорював вітер! Як доказ притягли перед каді мою шкіряну скриню з усіма заморськими штуками. Ще мене звинуватили в несплаті закяту за моє майно і несплаті мита за ввіз до Адену чотирьох рабів-зінджів. Хоч я клявся всіма присягами, вони не повірили, що я відпустив чорних на волю. Моїх відпущеників схопили люди раїса. У раїса їх за безцінь купили мої вороги й продали нещасних кудись на індійський корабель. Скарби моєї скрині частково продали, а частково знищили… Гасаб 15, чистий гасаб!!! А я чекав уже страти! Власне, вироку, бо без Салах-ад-Дінового родича-еміра схвалення жодна страта не відбувалася!
Я чекав у глибокім підземеллі.
Раптом охоронці сполошились. Їхні голоси стали запобігливі, улесливі. 3 мене зняли пута і повели до лазні під охороною, й мили у лазні чотири гарні, як сон, невільниці. Вони вмащували благовоннями моє зболіле тіло. І я заплакав, бо згадав про свого бідного тата Хасана, якому так потрібна була хороша жінка!.. Та ще я знав – мене відмивають і вмащують не від співчуття до моїх мук!
На мене накинули після лазні довге чорне покривало, щоб я не запам'ятав дороги, і повели якимись вулицями.
Потім через безліч кімнат провели до невеличкого потаємного помешкання, де сидів сам катіб аденського султана. Катіб був чоловік рослий, а лице мав драглисте. Хоча борода починалась у нього зразу від очей, проте була якась рідка й кущами. Він саме розглядав малюнки в моїй книзі, і мовчки показав мені сідати. Охоронці нас полишили наодинці.
Випитував він усе гречно й спокійно. Про те, звідки я, якого роду, як став матросом. Не перебивав і не намагався зловити на якихось недоречностях чи брехні.
Мандрівцю! – нарешті виголосив він.– Справа твоя дуже заплутана. Проти тебе страшні звинувачення. Всі твої діла слід уважно й справедливо дослідити. А для цього потрібен час і твоя щирість. Коли в мене буде час, тоді буду з тобою займатися розслідуванням. А поки що живи тут. Тільки пам'ятай – ніяких розмов про свої мандри і справи зі слугами чи охороною. Хоч одне слово їм ляпнеш – відправишся до в'язниці!
Тікати не раджу. Ти не знаєш людей, які віддали тебе в руки сторожі. Вони тебе таємно замордують, бо хто ж тобі вибачить царя зінджів –софальських людоїдів?..
О господине! Я не зможу все добре пригадати, бо найголовніші діла викарбувані в мене на бамбуковій палиці. Умовними знаками на ній є те, чого я й у книгу не написав!
На третій день палиця віднайшлась. Хоч за мною стежили, я відкрив свою дудку, витяг потрібне зілля і стріли-голки з отрутою. А щоб охоронці нічого не зрозуміли, я по кілька годин крутив палицею, як китайці-фіглярі на базарі в Гуанджоу…
Нарешті через кілька днів, коли я від'ївся і відіспався, прийшов катіб. Тепер уже все питав по книзі. Хто мене навчив християнській абетці, де я вчився і в кого нашій грамоті, хто може підтвердити мої заняття. Слухав він уважно, по кілька разів перепитував, Просив деякі місця досконально із подробицями пояснити. І весь час цікавився, де жінки хтиві, а де байдужі, де зрадливі, а де вірні, де найкрасивіші, де як одягаються.
Спочатку в мене була думка дурити його по дороговказах зірок, місяця та сонця. Але зразу ж блискавкою зринула інша думка: у неволі так ласкаво з тобою ще ніколи не поводились. Це страшно! Будь певен, книги тобі більше не бачити!.. Тільки б вирватися звідсіля на зелені хвилі, під ясні зорі!
І я виказав йому всі стоянки місяця й сонця та заходи й сходи зірок по всіх своїх шляхах… окрім володінь Н'бого…
Мій же господар усе випитував мене про Софалу, з якої я виніс золото. Тільки не про золото питав, а про людські звичаї, зброю, знову про жінок та їх прикраси…
Тієї ночі нам принесли їжу дві служниці. Ми їли, а вони звеселяли нас співом та грою на бубоні. Та куди їм до Ніссо!
Раптом прибіг слуга і щось зашепотів катібу на вухо. Той спохмурнів і, крекчучи, звівся на рівні. Дівки підхопилися теж.
– А ви куди? Султан вас іще не кличе! Розважайте мандрівця хоч до ранку, поки я не повернуся від султана…
Пішов він, та вухо моє, як я не прислухався, не вловило, щоб хазяїн зі слугами полишив свою розкішну оселю.
Знову мені пастку влаштовано. І я знав, яку! Тому заковтав того африканського зілля і вирішив чекати, що ж почнуть робити підговорені служниці. А вони запалили ще другий світильник і почали по черзі танцювати. Нарешті сказали, що їм важко дихати і поспускали свої сорочки до пояса, підперезавшись рукавами, щоб сорочки зовсім не злетіли з них.
Але куди їм до Рустемового жіноцтва!
Вони ж, хизуючись одна перед одною, геть розібралися. Тоді я підвівся, щоб загасити світильники. Але обидві злякано схопили мене за руки.
– Не треба, не треба! Без світильників буде нецікаво! – в один голос завищали вони і ствердили своїми криками, що катіб підглядає за нами.
Мене ж охопила шалена лють, як і тоді, коли я побачив "подарунок" Рашида ібн Хасана! Тільки в Софалі мною опанувала лють і відчай, а цього разу я знав, що переграю найсильнішого бугая! І справа не тільки в африканському зіллі. Я в катіба відіспався, від'ївся і пив добру воду!..