Та я вирахував, коли настане моя черга зробити хід у нашій з ним грі…
Лиш досягли половини широти Аль-Кумру, я наказав міняти напрям. І всі руббани, підставивши праві борти барідж вітру, поміняли реї на лівий бік.
Тут течія перла із шаленою силою на північ, а вітер щосили стугонів від північного сходу. Хвилі були височенні, нерівні, котилися рваними рядами. І раптом між хвилями утворювалися жахливі ями. О му'алліме! Коли баріджа починала летіти по схилу хвилі в таку яму, стискався шлунок від жаху, мертвіло серце і холод пронизував мозок!
Через трьохгодинку цього шаленого шляху одна із барідж на наших очах почала летіти вниз по схилу велетенської хвилі. Що було далі, ми не бачили, бо ми теж покотилися униз. А коли течія і вітер винесли нас на спокійнішу воду, за нами пливли лише три баріджі!.
Нарешті я впізнав потрібну мені дорогу на воді – трохи світліша смуга і менші хвилі там зривались.
Ібн Хасане! Давай мій товар і спускай на воду каріб!
Ну що ж, прощавай!..
І не встигли на баріджах отямитись дидбани, як вітер помчав мій каріб по вершинах хвиль. Я ж закріпив рею нерухомо і заходився ще догрібати веслами.
Баріджі не могли мене наздогнати, бо вони глибоко сиділи у воді, і хоч їхні вітрила тягли на південний захід, течія затримувала швидкий біг. Коли сховався від них за обрій, я зразу ж змінив свій шлях. А відомо – човни на хвилях шляху не лишають…
Був приплив, і довелося, може, добрих два фарсахи проплисти в мангрових заростях, поки дістався по-справжньому до твердого берега.
Миттю з'явились озброєні зінджі. Серед них багато молодих дівчат з луками і стрілами. Я сказав їм кілька слів їхнього мовою, ті, що запам'ятав. Вони були вкрай здивовані.
Я показав їм, щоб вони забрали собі весь крам, крім скрині, і повели мене до їхнього царя Н'бого… Вони всі витріщили очі, кинулися до човна і розподілили, кому що нести. І зразу ж поспішили вглиб материка. Та хіба я міг з ними, найкращими бігунами в світі, змагатись? Побачивши, що відстаю, мене оточили дівчата і почали штрикати стрілами!.. Довелося бігти без віддиху. Тому на головнім майдані селища я не втримався на ногах, гепнувся в порох. Поруч носії поклали мої товари і шкіряну скриню. Нарешті віддихався і підвив очі. Наді мною стояв Н'бого – сивий велет із пошматованим бородатим лицем. Споглядав мене із хижим спокоєм. Нарешті отворив спотворені вуста і препоганою арабською мовою проказав:
Чужинцю! Як у тебе вистачило духу дістатись сюди?!
Царю! Одного разу ти врятував мене від лева. А тепер я прийшов, щоб ти допоміг мені. Я привіз Китайський шовк і трохи порцеляни. Мені потрібен золотий пісок. Не заради пожадливості, а щоб посоромити моїх недругів.
Як, це ти?! Але ж на тобі смерть моїх хлопців-стражів! Бо це ти підпоїв їх сонним зіллям!
Я, царю! Я дуже боявся, що вони виріжуть усіх, а мене заберуть до вас назавжди! Але то було давно, а зараз, о царю! Десь тут біля узбережжя пливуть людолови на чотирьох добрих кораблях! Я плив на одному з них…
Н'бого порухом лівиці відіслав усіх подалі.
– Ще раз скажи мені – це ти?
– Я, царю! Намалювати камені з черепами?
– Малюй!
І я вістрям ножа намалював святилище в гаю.
Царю! Вони збираються по золото в країну Мошона!
Ти продаси мені їх за золотий пісок?
О Н'бого! – Я впав навколішки.– Дай мені стільки золота, скільки варті мої товари! І ні піщинки більше!
Я кинувся до паки із шовком, розв'язав вузол і розкрив першу й другу обгортку… Те, що я побачив, кинуло мене в порох без всякого дихання!.. Цей перевертень в паку з-під чудового шовку поскладав пошматовані, закривавлені халати китайських купців, куртки матросів і солдатів! Я сів на землю і заридав – усе для мене скінчилось! Видовбають раби царя Н'бого залізними теслами дірку у вапняковій брилі і поставлять туди мій безокий черепок!…
Н'бого схилився наді мною і торкнувся мого плеча.
– Мореплавцю! Тебе обдурили купці, як і мене колись! Зав'яжи свою паку, щоб ніхто з моїх людей не бачив. Сам сиди тут. Потім тебе проведуть до мене.
Я вмить ожив тілом і просвітлів душею.
А цар Н'бого разом із старійшинами відійшли в інший кінець майдану. Вони предовго радились, а потім загуркотів барабан, і до Н'бого за наказами підходили командири загонів. Як тільки цар кінчав напучування, вони зразу кидались бігти до своїх воїнів. І з усіх боків почали гуркотіти барабани війни.
Той гуркіт враз усе змінив – з міста почали виходити люди. Скарб жінки несли на голові, а малих дітей за спиною, більших вели за руки. Тихо, без галасу, як ото йдуть поле колупати червону пісну землю. З багатьох дворів потягло димом і різним зіллям. Особливо наче гірчавим молоком молочаю. Я все зрозумів умить –варили свіжу отруту!
Потім прийшла за мною дві оголені красуні і відвели в один з куренів царя.
Цар Н'бого пригостив мене доброю печенею і пальмовим вином, а по трапезі пояснив:
– Ти своєчасно приніс звістку про грабіжників. Але час непевний, а на тобі кров моїх воїнів… Тому, щоб не було у людей спокуси, я дам тобі охорону, носіїв і стільки золота, ніби твої товари були справжніми. Ти їх лишиш на моїм подвір'ї. Поки вони в мене, ніхто не зачепить їх і пальцем… Але не спокушай долю і поспішай!.. Я пробув у важкій роботі з матросами аж чотири роки на одному кораблі… І знаю тепер достеменно – все треба робити своєчасно… Зараз тобі треба поспішати!..
І ще до вечірньої зорі я знову був у дорозі. Його люди провели мене до земель сусіднього племені. А там я сплатив трохи золота, і мене повели далі. Так я йшов два місяці без упину. Коли ж мені ставало зовсім непереливки, носії тягли мене, поклавши на мою скриню.
На прибережне торжище, де зустрічалися зінджі погани та зінджі-мусульмани, араби-купці та купці-яванці, я ледь дочвалав власними ногами, а скриню мою несли четверо рабів, яких я купив в останнім племені.
Коли здибався з правовірними, то зразу ж при свідках відпустив усіх чотирьох на волю. Думаю, о шейх, що нема потреби тобі пояснювати, чому я так вчинив… Проте їм не було куди подітися. Вони й попросились зо мною в Аравію. Та по дорозі руббан і нахуда наші щось передумали і повезли свої товари замість Джідди з Аден. Отут я й припустився помилки, що зразу ж не пересів на інший вітрильник та й не поспішив до Хормузу. Частину своїх дивин, що були в моїй скрині, я вигідно продав і заходився описувати свою останню подорож по африканських лісах та степах. Я втратив пильність і, замість того щоб тримати відпущеників при собі як охоронців, відпустив їх до порту працювати носіями. Не те, що я пожадливий. Думав: нехай потруться серед людей, швидше навчаться мови, буде їм легше потім.