Під ранок, слава Аллаху, я приморився, та й дія зілля почала слабшати. І я зміг хоч годину поспати. А ці з кімнати просто виповзли, підтримуючи одна одну та хапаючись за стіни.
Наступної ночі з'явився катіб зі страшенно вимученим обличчям, В його погляді я вловив острах і повагу.
– Мій повелителю і спасителю! Мені треба з тобою поговорити віч-на-віч. Без очей чужих і зайвих вух…
Він кивнув головою, і ми піднялися потаємними сходами на дах палацу.
Я запропонував йому за свободу весь запас африканського зілля. Тільки нехай він поклянеться на Корані. Коли він виконав клятву за всіма правилами шаріату, я сказав йому, що зіллям позакладені всі бамбукові палиці в остові моєї шкіряної скрині. Він знає, в кого скриня. Нехай принесуть скриню, а я на його очах вийму з трубок порошок.
Так і було зроблено.
Але щоб йому не сваритися з каді та богословами, мене відправили назад до в'язниці.
Потім зібралися судді на чолі з головним каді Адена. Книгу спалили в мене на очах, а попіл примусили з'їсти.
Тростинами били майже до смерті і відпустили. Іти я не міг. Доповзти до першої вбогої халупи мені допомогла одна з вуличних музик. Вона мене й доглянула, поки я видужав.
Потім я потяг до Маската на благенькій дерев'янці без палуби. І та музика помандрувала зі мною. Знову я став старцем. 3 усіх моїх багатств у мене лишилася тільки бамбукова "дудка" із запасом стріл-голок і отрутою.
Падуча Зоря Морів і вулична дівка!.. Ще до мого покарання їй наговорила всяких чудес про мене звідниця, а звідниця про мої "подвиги" довідалася від наложниць катіба. От вона з чужих побрехеньок і мала мене за вершину мужських можливостей… Не знаю, чим би все скінчилось… Певно, посварились би та розбіглись… Тільки її вбили. Вже в Сірафі мене хотіли сплячого захопити хашашіни, а вона мене стерегла. Вона одному виколола око, а другому проткнула груди. А їй встромили ножа в спину, просто в серце. Навіть не скрикнула і сконала.
А хашашін, що без ока лишився, впустив свій гілянський ніж. Так я мав доказ, що вони знову натрапили на мій слід. Але тепер у мене є поміч… Та про друзів нічого тобі не розповім, щоб у тих не було спокуси тебе мордувати і випитувати про моїх друзів… А тепер, прошу тебе, щоб вони не могли тебе звинуватити у змові зі мною, візьми, випий цього зілля. У тебе за якийсь час почнеться лихоманка, схожа на болотну пропасницю. Нехай тобою опікуються сусіди-купці. Слуги їхні всім розпатякають, що ти важко хворів, ледь не помер… Може, навіть хтось із шакалів навідається, щоб перевірити, чи справді ти хворий… Мій вчителю, мій му'алліме! Вибач мені, що я знов об'явився перед тобою і знов через мене навідалися до тебе ці скажені пси…
Алі схилив свою лискучу голову і цілував руки старого звіздаря.
– Алі! – жахнувся старий.– Ти плачеш?!!
– О му'алліме! Як же мені не плакати, коли вони стільки років не полишають мене в спокої? Як же мені не плакати, коли я не зміг перейняти твоєї науки?! Як мені не плакати, коли людям зовсім не потрібні мої правдиві слова про заморські дива?! Як же мені не плакати, коли своєю появою в місті я загрожую моєму му'алліму, моєму взірцеві?! Як мені не плакати, коли мене весь час дурять?! Моя музика розповіла, що коли я пояснював катібові свого книгу, два його сини за запиналом списували всі слова про шлях до Софали…– Алі заскреготів зубами і впав крижем на плавучий острів. Тіло його били корчі, і він рвав пальцями осоку, ламав очеретини.
Враз Алі підвівся і омив лице.
– Мій му'алліме! Помолимося, щоб удача не полишала мене. Бо я почав стомлюватись. Будь моїм імамом!
І старий предстояв на молитві імамом перед Алі.
Потім Алі витяг трьох добрих сомів на кукані й прив'язав їх до лоцманового човна. Старий випив зілля і зразу ж поліз у човен.
– О шейх! Поспішай, щоб тебе не почало лихоманити далеко від оселі…
Й Алі виштовхнув мандейцевого човна на чисте плесо протоки.
На півдорозі до купецької вілли лоцмана почала тіпати лихоманка. І рибалки-сусіди, що теж поверталися з риболовлі, пригнали човна до купецької оселі з "хворим" лоцманом.
Ще до вечора на віллу прибув Ібн Юсуф, страшенно постарілий, розжирілий. На його завжди червоні від вина та читання очі напливали сльози – чи то від безсилля допомогти своєму старому другові-співрозмовнику, чи то просто від слабості, пияцтва та старості.
Того ж вечора, коли замовкло квиління муедзинів, і вузька скибка місяця заколивалась у струменях припливної хвилі, до оселі мандейця швидко приплив човен, Один човняр-куфаджі, другий перс-моряк – у червоних шароварах, шкіряній куртці з мідними наклепками; повстяна шапка обгорнута тюрбаном, довгий вільний кінець тюрбана закривав бородате обличчя майже до очей.
Він розплатився з куфаджі срібною пайсою 16 і легко видерся на хідник. У лівій руці тримав маленького єменського топірця на предовгім бамбуковім держаку. Дивно тримав – кулак на рівні підборіддя, й пальці затиснуті під самим топірцем. Правиця вільна, зігнута трохи і пальці ледь розчепірені.
Озирнувся на всі боки, постояв, поки куфаджі відпливе, і в кілька легких стрибків був біля дверей лоцманового будинку. Легенько постукав дверним кільцем у дошки, трохи відхиливши тюрбан від уст, прошепотів:
– Му'алліме! Відчини мандрівникові.
І зразу ж відступив на два кроки попід стіною.
За дверима мовчали.
Тоді він кінцем дивного предовгого топорища поторсав кільце.
В будинку щось зашаруділо. Двері тихо відчинились на ширину людського тіла. Але перс-моряк завмер під стіною і не заходив. Нарешті двері тихо рипнули і розчинилися ширше. В отвір визирнув бородатий чоловік у білім вбранні, дуже схожий на мандейця.
Зразу ж почулося легке "хух!", ніби хто різко видихнув повітря, округливши губи.
– О-оо-о-о! – тихо опадаючи, застогнав бородатий і став рачки на порозі. Він не рухався, стоячи коліньми в сінях, а руками на вулиці.
Хтось пробував його затягти досередини, та бородатий щосили вчепився в поріг. Тоді якийсь чоловік вискочив на вулицю і почав відривати руки бородатого від порога…
Знову почулось легке і водночас різке "хух!". Другий чоловік різко випростався і схопився обома руками за шию.