— Йому завжди щось сниться, — каже Мішель. — Інколи плаче, навіть прокидається і так дивиться на нас, ніби з ним трапилося щось жахливе. А він ще зовсім щеня...
Як гарно сидіти тут, як йому зараз добре, він може заплющити очі і полегшено зітхнути, як Боббі, може скуйовдити їй коси, раз і ще раз, дивлячись на свою руку в волоссі як на чиюсь іншу, відчуваючи легкий дрож, коли рука сягає її карку. Розплющивши очі, він бачить розтулені губи Мішель, її обличчя, бліде аж біле — ніби воно за мить втратило всю кров. Він безтямно дивиться на неї, чарка котиться по килиму. П'єр стоїть проти люстра, його навіть бавить,, що в нього проділ посередині голови, як у тих коханців з німих фільмів. Чому плаче Мішель? Чи не плаче? Але ж обличчя, затулене долонями, завжди справляє враження, ніби хтось плаче. Він рвучко відриває ці руки, цілує Її в шию, шукає губи. Народжуються якісь слова, його, її, ніби маленькі звірятка, що шукають одне одного і знаходять, їхня зустріч продовжується в пестощах, у пахощах сієсти, в мовчанні самотнього дому, застиглих у чеканні сходів із скляною кулею. П'єрові хочеться взяти Мішель на руки, вибігти чимдуж нагору, ключ — у кишені, він увійде до кімнати, притулиться до неї, відчує тремтіння її тіла, невміло шукатиме застібок, ґудзиків, але чому нема скляної кулі внизу, на сходах, і через те усе видається якимсь віддаленим і жахливим. Ось Мішель, вона плаче біля нього, така далека, заховавши в долоні мокре від сліз обличчя, вона задихається, її тіло боїться його, відштовхує, не сприймає його.
Він стає навколішки і ховає голову в її колінах, минає хвилина, друга, час стає чимось сповненим канчуків і сили. Руки Мішель пестять його волосся, він знову бачить її обличчя, тінь посмішки на ньому. Мішель зачісує його, пропускаючи пасма між пальцями, йому аж болить, коли вона з силою одгортає волосся назад, тоді нахиляється, цілує його, посміхається йому.
— Налякав мене — жах, щойно здалося мені... Боже, ну й дурненька, до того ж ти взагалі зовсім не схожий на нього.
— На кого?
— На нікого, — відповідає Мішель.
ІТєр завмирає в чеканні,, двері порипують, ніби от-от розчиняться, Мішель важко дихає, в ній є щось від плавця, застиглого в чеканні звуку стартового пістолета.
— Перелякалася, бо... Сама не знаю, нагадав мені...
Двері порипують, порипують, плавець чекає сигналу, щоб скочити у воду. Час розтягується, мов гума, тоді П'єр випростує руки і обіймає Мішель, тулиться до неї, цілує міцно, чує її легенький стогін і сам стогне, цілуючи її, ходімо, ну ж бо, ходімо, він стискає її в обіймах (п'ятнадцять сходинок і двері праворуч), знову її стогін, її непотрібний протест; тримаючи її в обіймах, він підводиться, нездатний чекати далі, зараз, негайно ж, дарма що чіплятиметься за скляну кулю (але ж на поручнях немає ніякої скляної кулі), і так занесе її нагору. Ох, Мішель, ох, моя єдина, не плач, благаю, не будь такою сумною, моя єдина, не штовхай мене знову в той чорний колодязь, як міг я так думати про тебе, о, не плач, Мішель.
— Облиш мене, — каже тихо Мішель, намагаючись вивільнитись. Відштовхує його, мить дивиться на нього, як на когось іншого, так, ніби це був не вік, і притьмом вибігає з вітальні, причиняє двері кухні, чути, як обертається ключ у замковій щілині, як гавкає в саду Боббі.
Люстро відбиває П'єрове обличчя, безбарвне, позбавлене виразу, зсутулені плечі, полу сорочки, висмикнуту з штанів. Не відриваючись від люстра, він механічно поправляє одяг, горло йому так перехопило, що він нездатний ковтнути коньяку, коньяк пече йому в роті, та він присилює себе і п'є просто з пляшки, одним духом. Боббі замовк, тихо, як завжди пополудні, все навколо залито зеленими променями. З цигаркою в пересохлих губах він виходить на ганок, простує до саду, минаючи мотоцикл. У повітрі бджолине гудіння, пахне сосновою глицею, що встелила землю. Боббі гавкає десь між деревами, гавкає на нього, потім починає гарчати, не рухаючись з місця, але ніби ближче та ближче до нього.
Камінь вціляє йому просто під хвіст. Боббі виє і тікає, звіддаля починає гавкати знову. П'єр, не поспішаючи, приміряється і вціляє пса у задню ногу. Боббі забивається в кущі. "Треба кудись піти і обдумати все, що сталося, — каже подумки П'єр. — Негайно кудись піти, де б я міг заховатись і подумати". Плечі його ковзають по стовбуру сосни, він поволі сідає. Мішель дивиться на нього з вікна кухні. Бачить, як він кидає каменюку в пса, "вона дивиться на мене, ніби не бачить мене, дивиться на мене і не плаче, не мовить ні слова, така самотня в тому вікні, треба підійти і бути добрим до неї, я хочу бути добрим, хочу взяти її за руку і цілувати її пальці, пальчик за пальчиком, цілувати її ніжну шкіру".
— Що це ми виробляємо, Мішель?
— Сподіваюся, йому нічого не сталося?
— Кинув, аби відігнати. Мабуть, не впізнав мене, як і ти.
— Не верзи дурниць.
— А ти не замикайся на ключ.
Мішель дозволяє йому ввійти, не уникає його обіймів. У вітальні темно, сходів майже не видно.
— Не гнівайся, — каже П'єр, — не можу тобі всього розтлумачити, це якесь безглуздя.
Мішель піднімає з підлоги чарку, закорковує пляшку з коньяком. Спека стає нестерпною, ніби будинок важко дихає їхніми пекучими вустами. Хусткою, що віддає мохом, вона витирає піт з П'єрового чола. Ох, Мішель, хіба можна не розмовляти, не намагатися зрозуміти, що саме відштовхує нас одне від одного саме в ту мить, коли... Так, кохана, я сяду біля тебе, не буду робити дурниць, цілуватиму й цілуватиму тебе, втону в твоєму волоссі, в твоїй шиї, і ти зрозумієш, що нема причини... так, зрозумієш, що коли я хочу взяти тебе в обійми і занести нагору до твоєї кімнати, твоя голова на моєму плечі, не робитиму тобі найменшої кривди...
— Ні, П'єре, ні, сьогодні ні, прошу тебе, коханий.
— Мішель, Мішель...
— Благаю тебе.
— Чому? Хоч поясни, чому.
— Не знаю. Вибач мені. Не закидай собі нічого, то тільки через мене усе. Ще маємо час, стільки часу...
— Не зволікаймо більше, Мішель. Зараз.
— Ні. П'єре. Сьогодні — ні.
— Але ж ти обіцяла, — недоладно каже П'єр. — Ми приїхали сюди... так довго чекали... ми так довго чекали, щоб ти хоч трішки мене любила... Сам не знаю, що кажу, слова тільки шкодять.