— Якби ти міг вибачити мені, якби я...
— Як можна вибачити тобі, коли ти нічого не кажеш, коли я май" же не знаю тебе... Що, власне, я маю прощати?
Боббі гарчить біля порога.. Спека нещадна, одяг липне до тіла, липне цокання годинника, спека зліплює змокріле волосся Мішель, яка дивиться з глибини канапи на П'єра.
— Але ж і я не знаю тебе так добре, проте йдеться про інше... Думаєш, я божевільна?
Боббі знову гарчить.
— Багато років тому я тобі вже казала... — озивається Мішель і заплющує очі. — Ми мешкали в Енгієні. Мені здається, я вже казала тобі, що ми жили в Енгієні. Не дивись на мене так.
— Я не дивлюся на тебе.
— Дивишся. Мені стає боляче.
То неправда, неможливо, щоб їй боліло тільки тому, що я чекаю на її слова, непорушно чекаю, аби оповідала далі, ледве помічаючи рух уст... Зараз це станеться, зараз вона складе благально руки, квітка втіхи розкривається тоді, як вона благає його, вириваючись, схлипуючи в його обіймах, вологий пуп'янок, який розкривається, втіха усвідомлення, що даремно виривається... Боббі входить і розлягається з кутку. "Не дивись так на мене", — сказала Мішель, а П'єр відповів: "Не дивлюся на тебе", а тоді вона сказала, що він дивиться і цим завдає їй болю, але змовкає, їй несила говорити далі, бо П'єр випростується, дивиться на Боббі, на себе в люстрі, закриває обличчя руками, глибоко зітхає, із стогоном, схожим на безконечний свист, раптом падає на коліна перед канапою, ховаючи обличчя в долоні, скоцюрблений, важко дихаючи, силкуючись викинути з себе образи, що липнуть до нього, як павутиння, як опале листя до липкого обличчя.
— Ох, П'єре, — озивається Мішель тоненьким голосочком.
Схлипування виривається з-під пальців, що дарма його стримують, наповнює повітря чимось важким, що весь час відроджується, весь час повторюється.
— П'єре, П'єре, чому, коханий, чому?
Вона ніжно пестить його волосся, подає носовичок, що ледь пахне мохом.
— Перепрошую, кохана, я дурень... Каза... Почала казати...
Він опановує себе і важко вмощується на другому кінці канапи. Він не помічає, як Мішель раптом замикається в собі, як знову дивиться на нього — як тоді, перед втечею. Він повторює через силу: "Поча... почала була казати...", горлянку йому перехопило. Але що ж то знову? Боббі гарчить, Мішель відступає крок за кроком, спиною, не одриваючи від нього очей, що ж то знову? Чому саме зараз? Чому тікає? Чому? Він усміхається, бачить у люстрі свій усміх, усміхається знову. Als alle Knospen sprangen... — мугиче він крізь зціплені зуби, тиша, звук знятої з телефону трубки, крутиться диск, одна літера, інша літера, тепер цифри, П'єр хитається, він усвідомлює невиразно, що треба порозумітися з Мішель, але він уже на подвір'ї біля мотоцикла. Боббі гарчить біля ганку, стіни дому підсилюють гуркіт мотора, перша швидкість, тією вулицею вгору, друга швидкість, під сонце.
— То був той самий голос, Бабетто. І тоді я зрозуміла...
— Дурниці, — відповідає Бабетта. — Якби я була там, мабуть, розрадила б тебе.
— П'єр поїхав, — каже Мішель.
— Найкраще, що він міг зробити.
— Бабетто, якби ти могла приїхати...
— Навіщо? Приїду, звичайно, але це ідіотизм з твого боку.
— Заїкався, Бабетто, присягаюсь тобі, їй-богу... Я не помилилась, я вже казала тобі, що перед тим... Усе було так, ніби знову... Приїжджай швидше, не можу цього пояснити по телефону. Оце почула гуркіт мотора, од'їхав, мені його страшенно жаль, він не розуміє, що зі мною робиться, бідолашною, але він теж якийсь дивний, Бабетто. Боже, цього не можна витримати...
— А я думала, що ти вже вилікувалась від усього того, — каже Бабетта вдавано байдуже. — П'єр не дурень, і він усе розуміє. Я була певна, що він це давно знає.
— Я збиралась розповісти йому, власне, вже почала була і саме тоді... Бабетто, присягаюсь, він почав заїкатись, а перед тим... перед тим...
— Ти вже казала мені, але ти перебільшуєш, я певна цього. Ролан так само часом змінює зачіску, і ти його, до речі, ні з ким не плутаєш, чорт забирай.
— А зараз він поїхав, — повторює монотонно Мішель.
— Повернеться, — каже Бабетта. — Добре, приготуй Роланові щось поїсти, у нього жахливий апетит.
— Оббріхуєш мене! — озивається Ролан з дверей. — Що там з Мішель?
— Їдьмо, — каже Бабетта. — Їдьмо негайно.
Він керує світом з допомогою каучукового керма, затиснутого в руці. Праворуч — і всі дерева вздовж дороги зливаються водно. Ліворуч — зелене безмежжя з поодинокими тополями, що тікають назад, поволі один за другим наближаються високовольтні стовпи. їзда — це щасливий ритм, до якого починають вплітатися слова, уривки образів, що не мають нічого спільного з дорогою, каучук — праворуч, звук чимдалі голосніший, шнур цього звуку напнутий десь на межі людської витривалості, але він уже не мислить, усе стало мотором, тіло — лише придаток до нього, вітер в обличчя, як забуття, Корбейль, Арпажон, Лінас-Монтлері, знову тополі, будка регулювальника руху, світло дедалі фіалковіше, свіже повітря входить у розтулені вуста повільніше, повільніше, на тому перехресті праворуч, до Парижа 18 км. Чінзано, до Парижа 17 км. "Не розбився, — думає П'єр, поволі в'їжджаючи на дорогу ліворуч. — Невірогідно, але не розбився". Утома навалюється йому ззаду на плечі, як пасажир, вона чимдалі солодша, чимдалі безповоротніша. "Думаю, що пробачить мені, — міркує П'єр. — Ми обоє чинимо по-дурному, треба, щоб вона зрозуміла, вона повинна зрозуміти, але нічого не знаєш насправді, поки не оволодієш коханою, а я кохаю її волосся між моїми пальцями, кохаю її тіло, кохаю її, кохаю..." Біля дороги вигулькує лісок, опале листя, навіяне вітром, встеляє дорогу. П'єр дивиться на листя під колесами мотоцикла. Каучуковий циліндр праворуч, різкіше, ще різкіше. І раптом — скляна куля, ледве: зблискує внизу, де починаються поручні. Немає потреби залишати мотоцикл далеко од вілли; хоча Боббі може розгавкатись, краще сховати його між кущами; темнішає, він іде пішки, входить до вітальні, шукаючи Мішель, але її немає на канапі, тільки пляшка коньяку і брудні чарки; двері до кухні одчинено, але через них не вливаються червоні промені сонця, що сідає за садом, і тільки тиша, так що найліпше підійти до сходів, простуючи на блиск скляної кулі, а може, то очі Боббі, бо ось він лежить, зіщулившись, на першій сходинці і злегка гарчить, але неважко буде обійти його, треба підніматися тихенько, щоб не рипіли сходинки, — це може налякати Мішель, двері причинені, не може бути такого, щоб двері були причинені, а в його кишені не було ключа, але ж насправді тай, двері причинені і не треба ключа, приємно відгорнути рукою волосся, простуючи до дверей, штовхнути їх легенько правою ногою, вони потроху розчиняються. Мішель сидить на краю ліжка, підводить очі і дивиться на нього, підносить обидві руки до вуст, здається, збирається закричати (але чому волосся не спадає вільно на плечі, чому вона не в блакитній сорочці? На ній якісь джинси, і виглядає вона жахливо), але посміхається, зітхає, встає, простягає до нього руки, каже: "П'єре, ІТєре" замість того, щоб благати, ламаючи руки, і опиратися йому, шепоче його ім'я і чекає на нього, і дивиться на нього, і тремтить, ніби від щастя, а може, від сорому, як сучка-донощиця, бо така і є, він добре її бачить, незважаючи на купу опалого листя, що знову огортає його обличчя, а він здирає його обома руками, тоді як Мішель відступає на крок назад, наштовхується на край ліжка, з розпачем озирається через плече, і кричить, кричить, насолода запаморочує його, він тоне в ній, кричи — ось тобі, волосся між пальцями, ось тобі,, просись не просись, ось тобі, нарешті, сучко, ось тобі.