— Що з тобою? — питається Мішель.
Минаючи їх, тип з авто лається, П'єр повільно рушає. То на чому ж ми зупинились? Ага, побачу її таку, яка є, — беззахисну і голу. Тобто це ми сказали, дійшли якраз до тієї миті, коли побачили її сонну, голу, беззахисну, проте нема, здається, жодного приводу припускати, що за мить буде треба... Так, чую, спершу ліворуч, потім знову ліворуч, потім знову ліворуч. Отой дах з черепиці? Сосни, як добре тут, слухай, твоя вілла чудова з цим сосновим, бором, і твої родичі якраз поїхали на село, аж не віриться, Мішель, у таке щастя неможливо повірити...
Боббі, заливаючись привітним гавканням, старанно принюхується до штанів П'єра, який штовхає мотоцикл до порога дому. Мішель уже увійшла, відчинила жалюзі і повертається до П'єра, який роззирається навколо і пересвідчується, що тут нічого не нагадує його фантазій.
— Тут мали бути б три сходинки... — каже П'єр. — А ця вітальня... а втім... не звертай на мене уваги, людина завжди все уявляє собі інакше. Навіть меблі. Тобі теж так здається?
— Буває, — погоджується Мішель. — П'єре, мені хочеться їсти. Слухай, будь ласка, допоможи мені. Треба, щось приготувати.
— Кохана, — каже П'єр.
— Відчини вікно, впусти сонце. Та тримайся ж спокійно, а то Боббі подумає, що...
— Мішель, — каже П'єр.
— Я хочу перевдягнутись. Якщо хочеш, скинь піджак, а в тій шафі пошукай щось випити, я на цьому не знаюсь.
Він бачить, як вона відходить, як вибігає нагору сходами, зникає на площадці. В шафі є щось випити, вона не знається на тому. Вітальня велика і темна. П'єрова рука обмацує край поручнів. Врешті, вона ж попереджала, але він відчуває приглушене розчарування, — таки немає скляної кулі.
Мішель повертається в якихось старих джинсах і величезній блузці.
— Ти схожа на гриб, — ніжно мовить П'єр, як кожен чоловік, коли жінка, вбрана в завеликий для неї одяг. — Може, ти покажеш мені дім?
— Будь ласка, — погоджується Мішель. — Знайшлося щось випити? Зачекай, ти просто ні на що не здатний.
Вони беруть чарки й сідають у салоні на канапі, край відчиненого вікна. Боббі намагається поводитися пристойно, він лягає на килим і дивиться на них.
— Ти йому припав до душі, — каже Мішель, пригублюючи чарку. — Чи подобається тобі мій дім?
— Ні! — каже П'єр. — Він темний, страшенно міщанський, та ще захаращений огидними меблями. А в ньому ти в цих жахливих штанях!
Він пестить її шию, прихиляє до себе, цілує в губи. Вони починають цілуватися, П'єр відчуває тепло руки Мішель, вони цілуються, присуваються ближче, але Мішель стогне і намагається визволитись, мимрить щось нерозбірливе. У свідомості П'єра майнула невиразна думка: найважче буде заткнути їй рот, але так щоб не зомліла. Раптом він відпускає її, дивиться на свої руки, як на чиїсь чужі, чує уривчасте дихання Мішель, глухе гарчання пса на килимі.
— Я просто божеволію від тебе, — каже П'єр, проте благальність його слів зовсім не передає того, що він відчув хвилину тому. Ніби чийсь наказ, непереможне жадання заткнути їй рота, але щоб при цьому вона не зомліла. Він випростує руку, здалека торкається її скроні; пропонує приготувати якусь закуску, сам вибирає вино, так, біля вікна надто спечно.
Мішель їсть по-своєму — сир з анчоусом в олії, салат з омаром. П'єр попиває біле вино, дивиться на неї і посміхається.
— Дивно, — каже він, — у нас ніколи не заходила розмова про часи війни.
— Чим менше про те згадувати... — відповідає Мішель, витираючи скоринкою таріль.
— Звичайно, але спогади все одно часом повертаються. Для мене ті часи не були такими вже жахливими, врешті, ми ж були дітьми. Це нагадувало якісь, нескінченні канікули, відчуття повного і майже веселого абсурду.
— Для мене то аж ніяк не було канікулами, — заперечує Мішель
— Весь час дощило.
— Дощило?
— Тут, — Мішель торкається чола. — І перед очима і всередині за очима. Все було мокре, спітніле і мокре.
— Ти жила тоді тут?
— Лише спочатку. Пізніше, за окупації, мене послали до дядька в Енгіен.
П'єр не помічає, як сірник обпікає йому пальці, він розтуляє рота, махає рукою, чортихається. Мішель посміхається, задоволена, що можна змінити тему розмови. Коли вона іде по фрукти, П'єр запалює цигарку, затягується так, ніби має намір задихнутися димом. Отже, все на світі можна якось пояснити, якщо пошукати добре, зрештою Мішель не раз, коли вони тинялись по кав'ярнях, розповідала про Енгієн, тими нічого не вартими, приреченими на забуття фразами, які тільки згодом стають мотивами якогось сну чи марення. Персик? Так, можна, тільки очищений. Ну що ж, йому дуже жаль, але жінки завжди чистили йому персики, а хіба Мішель не така, як усі?
— Жінки, кажеш? Якщо вони чистили тобі персики, то були такі ж дурні, як і я. Ти краще змолов би каву.
— Отже, ти мешкала в Енгієні, — каже П'єр, приглядаючись до рук Мішель з легкою відразою, як завжди, колу бачив очищений плід.
— А що робив твій батько за війни?
— А нічого такого. Ми просто животіли, чекаючи, коли все це нарешті скінчиться.
— Німці вам не дошкуляли?
— Ні, — каже Мішель, обертаючи персик між залитими соком пальцями.
— Ти мені не казала, що ви мешкали в Енгієні.
— Не люблю згадувати ті часи, — каже Мішель.
— Проте мусила мені колись про це сказати, — сам собі заперечує П'єр. — Бо звідкись я знаю, що ти жила в Енгієні.
Персик вислизає на таріль, і шкуринки налипають на м'якуш. Мішель обдирає їх ножем, а П'єр знову відчуває відразу і щосили крутить млинок для кави. Чому вона не каже ні слова? Схоже, що страждає, зосереджено обдираючи той огидний, залитий соком персик. Чому нічого не каже? Але ж вона аж захлинається словами, досить глянути на її руки, нервове моргання, що переходить зрештою у тик, одна половина обличчя пересмикується, — колись він уже звернув увагу на цей тик, коли вони сиділи на лавці в Люксембурзькому саду, це ознака, що вона себе погано почуває чи щось замовчує.
Мішель готує каву, повернувшись спиною до П'єра, який припалює нову цигарку від недопалка. Вони переходять до вітальні, забираючи з собою порцелянові чашечки у блакитний горошок. Від запаху кави вони приходять до тями, вдивляються один в одного, ніби розгублені трохи, і від цього перемир'я і того, що йому передувало, зрідка перемовляються, перезираються, усміхаються і якось відчужено попивають каву, смокчуть, ніби два фільтри, з'єднані назавжди. Мішель відчинила жалюзі, і з саду вливається світло, зеленаве й тепле, воно оповиває їх, як цигарковий дим, як коньяк, що його спроквола цідить П'єр, охоплений якимсь дивним запамороченням. Боббі спить на килимі; часом повискуючи і здригаючись.