— Енгієн?.. — каже Ксав'є, — не переймайся цим. Я, приміром, завжди плутаю Ламаній із Ментоном. Це. поза сумнівом, провина якоїсь вчительки, десь у далекому дитинстві. — Якщо погано спатимеш, скажи, випишу тобі щось. Певний, що два тижні у тому раю обов'язково вплинуть на тебе якнайліпше. Нема нічого кращого за спільну подушку. Це враз прояснює думки, а то й взагалі їх проганяє — і дає спокій.
Може, коли б він більше працював, більше втомлювався, коли б сам побілив свою кімнату чи пішки ходив на лекції, а не їздив автобусом, то... Якби йому доводилося самому заробляти сімдесят тисяч франків, які надсилають йому батьки на прожиття... Зіпершись на балюстраду Понт-Неф, він дивиться на баржі, відчуваючи на шиї і плечах гаряче проміння літнього сонця. Зграйка дівчат минає його, сміючись, чути цокіт кінських копит. Обганяючи дівчат, рудий велосипедист протяжно свище, вони сміються ще голосніше, і раптом зринає відчуття, ніби в повітрі закрутився рій опалого листя і вигриз йому обличчя одним жахним чорним укусом велетенських щелеп.
П'єр тре очі, поволі випростується. То не були слова, ані галюцинація: щось середнє поміж тим і тим, якийсь невиразний образ у словах, яких набралося стільки, скільки є опалого листя на землі, воно раптом злетіло вгору, щоб зацідити йому в обличчя. Він бачить, як тремтить його правиця, сперта на балюстраду. Він затискає її в кулак, щоб побороти той дрож. Ксав'є вже далеко, марно бігти за ним, додавати ще один анекдот до беззмістовної колекції своїх витівок. "Опале листя? — перепитає Ксав'є. — Але ж на Понт-Неф немає опалого листя". Скаже так, немов не знає, що на Понт-Неф нема опалого листя, що опале листя є лише в Енгієні.
А тепер я маритиму про тебе, кохана, цілу ніч лише про тебе. Лише про тебе, тільки так можна вповні відчути себе самого, мати тебе в собі, як дерево, поволі відділятися від стовбура, що підтримує мене і спрямовує, обережно кружляти навколо тебе в повітрі, торкаючись тебе кожним листочком (зелені, зелені — ти і я, стовбур повен життєдайних соків, і зелене листя, зелене, зелене), і не віддалятися від тебе, не допустити, аби щось стороннє було поміж нами, одвернуло від тебе мою увагу, позбавило мене хоч на мить думки, що ця ніч поволі пливе до ранку і що там, з другого боку, там, де ти мешкаєш, там, де спиш, знову буде ніч, коли ми приїдемо разом і увійдемо до твого дому, долаючи сходи ганку, запалимо світло, погладимо твого пса, вип'ємо кави і дивитимемось одне на одного, аж поки я обійму тебе (мати тебе в собі, як дерево) і потихеньку спрямую до сходів, на яких немає скляної кулі, ми рушимо, рушимо вгору, двері зачинено, але ключ у мене в кишені...
П'єр зривається з ліжка, підставляє голову під кран з холодною водою. Марити лише про тебе... але чому воно так виходить, що то — глуха і темна жага, в якій Мішель вже не Мішель (мати тебе в собі, як дерево), а він не відчуває її в своїх обіймах, коли виносить по сходах, бо щойно ступив на першу сходинку, як побачив скляну кулю і відчув, що він — сам, сам іде сходами, а Мішель нагорі, за зачиненими дверима, і не знає, що другий ключ у нього в кишені і що він підіймається сходами.
Він утирається, широко розчиняє вікна у ранкову свіжість. Якийсь п'яничка, благодушно мурмочучи, плентається вулицею, хилитаючись так, ніби бреде по воді. Поспівує, ходить туди-сюди якимсь церемонним танцювальним кроком, посеред сірості, яка поволі вгризається в брук, у зачинені брами. Als alle Knospen sprangen, — зриваються слова з пересохлих губ П'єра і прилипають до мелодії, що прилетіла знизу, хоч вона не має з ними нічого спільного, але ж і слова також не мають ні з чим нічого спільного, приходять так, як і все інше, вриваються в його життя, а потім — виснажлива стурбованість, повна люті порожнеча, що, розверзаючись, відкриває очам клапті чогось; вони чіпляються за все навколо — за двостволку, за купи сухого листя, за п'яничку, який ритмічно танцює щось на зразок павани з реверансами, що розчиняються у лахмітті, спотиканнях, старечому шамотінні.
Мотоцикл на вулиці д'Алезія. П'єр відчуває, як на поворотах і коли вони обганяють автобуси Мішель дужче горнеться до нього. Зупиняючись перед червоним світлом, він одхиляє голову назад і чекає на пестощі, на поцілунок у чуприну.
— Мені вже не страшно, — каже Мішель, — ти дуже добре ведеш. Тепер повертай праворуч.
Вілла загубилася серед десятків інших у долині зразу ж за Кламаром. Для П'єра слово "вілла" звучить як "захисток", як втілення спокою і усамітнення, де мусить бути сад і солом'яні крісла, а вночі — може, і світлячки.
— А в твоєму саду є світлячки?
— Мабуть, нема, — відповідає Мішель, — що ти все вигадуєш?
Важко вести мотоцикл і розмовляти водночас, дорога вимагає уваги, надто коли ти передрімав хіба що годинку під ранок. Треба не забути ковтнути ліки, що їх йому дав Ксав'є, навряд чи він про них згадає, а втім, може, це й не потрібно. Він одхиляє голову назад і мугиче, бо Мішель не поспішає цілувати, Мішель сміється і проводить рукою по його чуприні. Зелене світло. "Досить уже придурюватися", — сказав Ксав'є, помітно знервований. А втім, це минеться, два порошки перед сном, ковток води. А як спить Мішель?
— Мішель, як ти спиш?
— Та добре, — каже Мішель, — правда, часом бувають кошмари, як у всіх, зрештою.
Звичайно, як у всіх, але, прокинувшись, вона знає, що сон минув і немає потреби вдиратися у вуличний галас, у розмови з приятелями, у найневинніші заняття (але ж Ксав'є обіцяв, що два порошки допоможуть), вона, мабуть, спить обличчям до подушки, трошки підібгавши коліна, дихання ледь чутне, і такою, як уявив її зараз, вона буде біля нього, у спокійному сні, гола і беззахисна, а він покладе їй одну руку на коси, і... жовте світло, червоне світло, стоп.
Він гальмує так різко, що Мішель скрикує, а потім завмирає без руху, — ніби присоромлена своїм криком. Нога на асфальті. П'єр повертає голову і посміхається чомусь, і ніби так і лишається завислий у повітрі, завжди усміхнений. Він знає, що за мить запалиться зелене світло, а за його мотоциклом — вантажна машина і авто. Зелене світло! За мотоциклом — вантажна машина і авто, хтось сигналить двічі, тричі...