Розмовляючи (йдеться про якісь чоботи), Мішель проводить пальцем по губі. Навіть поцілувати її по-людськи він не вміє. Зробив боляче, а вона це запам'ятала. Ну й нехай, йому всі роблять боляче, підморгують йому, всміхаються до нього, "дуже його люблять". Це — як тягар у грудях, як необхідність відійти від них, щоб знов усамітнитися в своїй кімнаті і здогадуватись, чому не прийшла Мішель, чому Ролан ї Бабетта забрали його платівку без дозволу.
Мішель позирає на годинник і підхоплюється з місця. Домовляються йти разом до кіноклубу. П'єр платить за каву. Йому стає трохи легше, хочеться перекинутися слівцем з Роланом і Бабеттою, він сердечно прощається з ними. "Самовдоволені поросятка", найкращі друзі Мішель.
Ролан дивиться, як вони віддаляються залитою сонцем вулицею. Неквапливо допиває каву.
— Мені здається... — каже Ролан.
— Мені теж, — погоджується Бабетта.
— Зрештою, чом би й ні?
— Справді, чом би й ні? Але це було б уперше відтоді, як...
— Зараз найслушніша пора, щоб Мішель якось дала собі раду, — каже Ролан, — та, коли хочеш, мені здається, вона вже закохана.
— Обоє вони закохані.
Ролан замислюється.
Він домовився зустрітися з Ксав'е у кафе на площі Сен-Мішель, але прийшов зарано. Замовив пиво і переглянув газету. Не пригадує, що, власне, робив з тієї миті, як розлучився з Мішель перед входом до її контори. Останні місяці були такі невиразні, як і цей ранок, що лише почався, а вже приніс якусь дивну мішанину фальшивих спогадів, непорозумінь. У його житті, що воднораз ніби й не його життя, єдина певність — це прагнення бути якнайближче до Мішель, він чекав цього щохвилинні воднораз відчував, що цього не досить, бо все якесь химерно дивне. Він не знає про неї нічого, власне, абсолютно нічого — ну, має вона сірі очі, по п'яти пальців на руках, незаміжня, часом радіє, як дівчинка. По суті, (абсолютно нічого. А через те, що він нічогісінько про неї не знає, досить не бачитися з нею хвилину, і в його душі непролазними гіркими хащами вже проростає порожнеча: вона боїться тебе, бридиться тобою, інколи одпихає, відштовхує посеред найпалкіших цілунків, не жадає тебе, вона ніби чимось настрахана, навіть сьогодні несподівано різко відштовхнула тебе, а яка була гарна, як щиро притулилася до тебе при прощанні і як добре все залагодила, щоб завтра вранці зустрітися і разом поїхати до Енгієна, а ти полишив слід зубів на її устах, цілував і вкусив, аж вона пожалілася, провела пальцем по губі, пожалілася без гніву на нього, тільки здивувалася дуже. Als alle Knospen sprangen , — він подумки мугикав Шумана, ах ти ж, хаме, мугичеш, а сам вкусив її, цілуючи, і тепер згадуєш, як рушив тоді вгору сходами, так-так, рушив сходами, погладивши мимохідь скляну кулю внизу, але ж потім Мішель пояснила, що в її домі взагалі нема жодної скляної кулі.
П'єр засовався на канапі, шукаючи цигарки. Зрештою Мішель теж не дуже багато про нього знає, очевидно, цікавитись не в її характері, хоча и вислуховує всі звіряння так уважно і шанобливо, і навіть може співпереживати кожну мить життя, все що завгодно, — і кота, що виходить з брами, і бурю в Сіте, листок конюшини, платівку Джеррі Мулігана. Уважна, інколи сповнена захвату і поваги, вміє і вислухати, і змусити прислухатись до себе. Так, від зустрічі до зустрічі, від розмови до розмови дійшло до того, що вони стали "парою" серед натовпу, трохи політики, трохи романів, піти десь у кіно, цілунки, щоразу палкіші, дозвіл його руці пестити її шию, торкатися персів, безліч разів повторюючи те саме запитання, що лишається без відповіді. Дощить — треба сховатись під якийсь дах, надто палить сонце — зайдемо до тієї книгарні, завтра познайомлю тебе з Бабеттою, моєю давньою приятелькою, вена тобі сподобається. Потім виявляється, що приятель Бабетти — давній колега Ксав'є, найближчого друга П'єра, отже, коло звужується. Часом у Бабетти і Ролана, — часом у кабінеті Ксав'є, вечорами — в кафе латинського кварталу. Власне, не замислюючись над цим, П'єр вдячний Роланові й Бабетті за приязнь, якою вони обдаровують Мішель, за їхнє ненав'язливе піклування про неї, хоча Мішель ніби й не потребує такого піклування. У них, як правило, не розмовляють про людей, вони полюбляють абстрактні теми, політику, судові продаси, понад усе люблять перекидатися промовистими поглядами, частувати сигаретами, тинятися по кафе, бути завжди в оточенні приятелів. Йому пощастило, що його прийняли, наблизили до себе. З ними не так легко зійтися, вони знають, як "відшити" нахабу. "Вони мені до вподоби", — каже подумки П'єр, допиваючи пиво. Мабуть, для них він уже коханець Мішель, принаймні так думає Ксав'є. В його голові не вклалося б, що Мішель весь час йому відмовляє, власне, безпричинно, просто відмовляє, дарма що вони зустрічаються, прогулюються разом, розмовляють між собою. До чого тільки не звикають люди, навіть до неймовірних речей. Починаєш вірити, що таємниця пояснює себе сама і хтось спроможний жити життям внутрішнім, приймаючи щось неприйнятне, розлуки на розі вулиць або в кафе, коли все могло скластися так просто, сходи зі скляною кулею внизу, де починаються поручні, сходи, що ведуть до справжньої зустрічі... А втім, Мішель сказала, що не існує ніякої скляної кулі.
Високий, худий Ксав'є приносить стомлене багатоденною працею обличчя. Він говорить про якісь досліди, про біологію як причину скептицизму. Приглядається до свого зжовтілого від тютюну пальця. П'єр питає:
— Скажи, тобі іноді не спадає якась несподівана думка, щось зовсім не зв'язане з тим, про що ти досі міркував?
— Зовсім не зв'язане — це лише гіпотеза, над якою треба попрацювати, та й тільки, — відповідає Ксав'є.
— Бачиш, я почуваю себе якось дивно останнім часом. Мусиш дати мені щось, ну, щось для об'єктивнішого бачення.
— Для об'єктивнішого бачення? — перепитує Ксав'є. — А хіба є. тема, старий?
— Забагато копаюся в собі, — пояснює П'єр. — Така дурість.
— .А Мішель не дає тобі об'єктивного бачення?
— Оце, власне, вчора зі мною скоїлось...
Він чує свої слова, бачить Ксав'є, що дивиться на нього, відбиття Ксав'є в дзеркалі, його шию, бачить себе самого, як він розмовляє з Ксав'є (але звідки та нав'язлива думка, що внизу поручнів має бути скляна куля?), і час від часу помічає його рух головою, професійний рух, такий гротескний, коли це відбувається не в лікарському кабінеті, і лікар не в білому халаті, а зовсім інакший, якийсь владний.