Ліворуч від мурів церковної будови зводився рівно вгору густий
дим.
Ілько зазирнув у браму ще далі — ліворуч від побудови церкви стояли дуже близько одна до одної дві ошатні церкви. В брамі, взагалі не було ні стражів, ні воротаря. У кліті, де, певно, ховалася сторожа вночі чи в негоду, нікого не було видно. А на окутих дверях висів здоровенний київський замок. А от ворота в тину, куди в'їздили і звідкіля .виїздили коли, пильнували двоє ченців. І в обох дощечки в руках і писала.
— Ходімо, Іванку, чого ти стоїш? Ти ж тут буваєш...
— Та отой, що ліворуч, насварив мене минулого разу... Він мене запам'ятав...
— Нічого, ходімо! — Рішуче Ілько, не оглядаючись на Іванка, пішов уперед.
Справді, той чернець, що стояв ліворуч, прихопив Ілька за рукав сорочки.
— Відпустіть. Я не до вас! — упевнено сказав йому Ілько.
— А до кого ти? — Спитав лівий чернець.
Правий із цікавістю, ледь усміхаючись, дивився на Ілька. Але мовчав і не рухався.
Лівий міцно тримав Ілька за сорочку.
— Я до калугера Алімпія!
— Он воно що! Чого це ти до нього йдеш?
— На благословення!
— А ти, в шапочці? — Спитав другий чернець і тицьнув пальцем в Іванка.
— І я на благословення!
— Ти що — малюєш? Що до Алімпія прийшов? — Спитав у Ілька перший.
— Ще не малюю.
— То будеш малювати?
— Якщо Алімпій скаже.
Тут крізь дзенькіт заліза, стукіт по каменю, почувся чийсь владний голос.
І обидва ченці миттю полишили ворота.
Правда, один із них обернувся і злостиво насварив хлопцям худим білим пальцем.
Тільки ченці зникли за здоровенним складом цегли-плитниці, Іванко схопив Ілька за руку і потяг ліворуч.
— Каменяр має бути біля вишневої брили.
— А що він там робить?
— О! Ти не знаєш! У нього є харатейний* зшиток. І там всілякі святі вимальовані, звірі, дерева, птахи і риби. І ще повно візерунків. Він вміє і рахувати, і малювати. Він зі свого зшитка малесенький малюночок на камінь збільшує.
— Як?!
— Дивиться на малий у зшиток і малює крейдою його великим на камені. Потім інші каменярі по тих крейдяних рисах висікають на камені образ! Давай, давай! Зараз сам побачиш!
Вони прослизнули рядами складених щільно полив'яних плиток різнокольорових і опинились на майданчику, де працювали каменерізи.
— Он! Дивись! — Іванко показав на велику, вишневого кольору камінну брилу.
Вона стояла прихилена до міцного дубового паркану. Ще й підперта кілками, забитими з обох боків плити. На низькім липовім ковбані, спиною до них, сидів кремезний чоловік і цокав зубилом по каменю. На камені ж добре виднілась біла риса, що обмальовувала вершника в панцирі та баского коня під ним. Камнеріз починав відсікати камінь від голови коня. Бо вона дивилась наліво, куди й вершник замахнувся списом. І голова коня вже була грубо висічена. Тепер майстер заходився висікати пасма кінської гриви.
Над ним стояв високий світловолосий чоловік. Хвилясте золотаве волосся міцно по чому і по потилиці підв'язане шкіряним шнуром. На дужих руках високо відкасані рукава. В руках пергаментний зшиток у дерев'яних палітурках. Він зазирає туди і потім нахиляється до різб'яра і водить пальцем по брилі.
— Добрий день, господине Симоне! — Разом привітались хлопчаки.
— А це ти, торгова дитино? — Чи то спитав, чи то пожартував високий, ставний чоловік. — А це твій хто?
— Це мій товариш Ілько.
Ілько ґречно вклонився і ствердив.
— Так я його друг, Ілько.
— Ти теж торгова дитина?
— Ні, я теслярського роду. У мене дід тесля, батько тесля, брати теслі, і я буду теслею.
— Он як? А каменярем не хочеш бути?
— Ні...
— То чому? Дивись. Як цей чоловік витесує святого Юрія-Змієбор-ця. Це велике вміння і хитрість. І від людей повага, і заробіток добрий...
— Ні. Я дерево люблю його так гарно різати, колотигдовбати, терти...
— І ти вже щось можеш?
— Можу. Ось цю клітку для свого чикотня я сам за один раз змайстрував...
Каменяр Симон взяв у Ілька клітку й уважно оглянув.
— І ніхто тобі не допомагав?
— Я тільки начиння попрохав у батька і дідуся. Бо в мене ще свого немає...
— Ну, тоді ти молодець!.. А ти Іванку, що хотів щось у мене спитати? Чи що?
— Господине Симоне! А де калугер Алімпій?
— Та оце тільки-но все оглянув. Скрізь все видивився. І згодився... А де він? Та ось-ось пішов через оті ворота. Бо тут я його не бачив. З ним ще двоє послушників були. Та ще якийсь купець з Подолу причепився до нього. Все хотів, щоб Алімпій йому образи написав. Страшенно набридав Алімпію. Інший би його вилаяв, а Алімпій так йому лагідно все пояснював. Ангельське терпіння в такої знаменитої людини.
— Спасибі, господине Симоне! Бувайте здорові! — І кинувся Іванко з місця до Хрещатицьких воріт.
— Та куди ти, хлопче?! — Дуже здивувався каменяр Симон.
— А ми хочемо побачити калугера Алімпія! — Відповів Ілько за товариша. Але встиг, не забув уклонитись і помчав навздогін за Іванком.
У Хрещатицьких воротах їх спинив сивий старий воротар.
— Ану, горобці, стійте!
— Добрий день, вам, господине! Ви калугера Алімпія не бачили?
— Та як не бачив? Ось нещодавно тут проходив із цілим почтом. Може душ із семеро за ним ішло. Якихось два молодих монашки. А то все світські. І так добре вбрані.
— Спасибі вам, господине! — Знов в один голос подякували хлопчики. — Ми за ним наздогін!
— Та чого вам від нього треба?! — Здивувався старий воротар.
— Ми хочемо на нього подивитись! — Пояснив Іванко.
Хлопці прожогом вилетіли з брами і понеслися вниз по хіднику, вистеленому сосновими плахами. Вони бігли ліворуч. Під тим боком вулиці, що притискалась під городні — оборонні стіни. Під стіною були невеликі садиби і в них прості будиночки. А де й просто стояли насхилі будиночки без усякої садиби. Нижній поверх наполовину в землі. Другий поверх над ним. Тут жили різні княжі робітники — водовози, древо-дєлі-вуличники, візники, землекопи, теслі-холопи. Всі ті, хто за наказом еняжого городника чистив і лагодив вулиці і хідники, очищав вулиці, возив воду, копав і вичищав водостоки і чистив водогони.
Зате на другому боці по схилу стояли охайні садиби. Навіть один новий заїзд між двома садибами вигравав свіжими сосновими зрубами та просто золотом блищав від просмолених, прооливлених лемехів.