Таємна перлина

Страница 50 из 60

Логвин Юрий

Ліворуч від мурів церковної будови зводився рівно вгору густий

дим.

Ілько зазирнув у браму ще далі — ліворуч від побудови церкви стояли дуже близько одна до одної дві ошатні церкви. В брамі, взагалі не було ні стражів, ні воротаря. У кліті, де, певно, ховалася сторожа вночі чи в негоду, нікого не було видно. А на окутих дверях висів здоровенний київський замок. А от ворота в тину, куди в'їздили і звідкіля .виїздили коли, пильнували двоє ченців. І в обох дощечки в руках і писала.

— Ходімо, Іванку, чого ти стоїш? Ти ж тут буваєш...

— Та отой, що ліворуч, насварив мене минулого разу... Він мене запам'ятав...

— Нічого, ходімо! — Рішуче Ілько, не оглядаючись на Іванка, пішов уперед.

Справді, той чернець, що стояв ліворуч, прихопив Ілька за рукав сорочки.

— Відпустіть. Я не до вас! — упевнено сказав йому Ілько.

— А до кого ти? — Спитав лівий чернець.

Правий із цікавістю, ледь усміхаючись, дивився на Ілька. Але мовчав і не рухався.

Лівий міцно тримав Ілька за сорочку.

— Я до калугера Алімпія!

— Он воно що! Чого це ти до нього йдеш?

— На благословення!

— А ти, в шапочці? — Спитав другий чернець і тицьнув пальцем в Іванка.

— І я на благословення!

— Ти що — малюєш? Що до Алімпія прийшов? — Спитав у Ілька перший.

— Ще не малюю.

— То будеш малювати?

— Якщо Алімпій скаже.

Тут крізь дзенькіт заліза, стукіт по каменю, почувся чийсь владний голос.

І обидва ченці миттю полишили ворота.

Правда, один із них обернувся і злостиво насварив хлопцям худим білим пальцем.

Тільки ченці зникли за здоровенним складом цегли-плитниці, Іванко схопив Ілька за руку і потяг ліворуч.

— Каменяр має бути біля вишневої брили.

— А що він там робить?

— О! Ти не знаєш! У нього є харатейний* зшиток. І там всілякі святі вимальовані, звірі, дерева, птахи і риби. І ще повно візерунків. Він вміє і рахувати, і малювати. Він зі свого зшитка малесенький малюночок на камінь збільшує.

— Як?!

— Дивиться на малий у зшиток і малює крейдою його великим на камені. Потім інші каменярі по тих крейдяних рисах висікають на камені образ! Давай, давай! Зараз сам побачиш!

Вони прослизнули рядами складених щільно полив'яних плиток різнокольорових і опинились на майданчику, де працювали каменерізи.

— Он! Дивись! — Іванко показав на велику, вишневого кольору камінну брилу.

Вона стояла прихилена до міцного дубового паркану. Ще й підперта кілками, забитими з обох боків плити. На низькім липовім ковбані, спиною до них, сидів кремезний чоловік і цокав зубилом по каменю. На камені ж добре виднілась біла риса, що обмальовувала вершника в панцирі та баского коня під ним. Камнеріз починав відсікати камінь від голови коня. Бо вона дивилась наліво, куди й вершник замахнувся списом. І голова коня вже була грубо висічена. Тепер майстер заходився висікати пасма кінської гриви.

Над ним стояв високий світловолосий чоловік. Хвилясте золотаве волосся міцно по чому і по потилиці підв'язане шкіряним шнуром. На дужих руках високо відкасані рукава. В руках пергаментний зшиток у дерев'яних палітурках. Він зазирає туди і потім нахиляється до різб'яра і водить пальцем по брилі.

— Добрий день, господине Симоне! — Разом привітались хлопчаки.

— А це ти, торгова дитино? — Чи то спитав, чи то пожартував високий, ставний чоловік. — А це твій хто?

— Це мій товариш Ілько.

Ілько ґречно вклонився і ствердив.

— Так я його друг, Ілько.

— Ти теж торгова дитина?

— Ні, я теслярського роду. У мене дід тесля, батько тесля, брати теслі, і я буду теслею.

— Он як? А каменярем не хочеш бути?

— Ні...

— То чому? Дивись. Як цей чоловік витесує святого Юрія-Змієбор-ця. Це велике вміння і хитрість. І від людей повага, і заробіток добрий...

— Ні. Я дерево люблю його так гарно різати, колотигдовбати, терти...

— І ти вже щось можеш?

— Можу. Ось цю клітку для свого чикотня я сам за один раз змайстрував...

Каменяр Симон взяв у Ілька клітку й уважно оглянув.

— І ніхто тобі не допомагав?

— Я тільки начиння попрохав у батька і дідуся. Бо в мене ще свого немає...

— Ну, тоді ти молодець!.. А ти Іванку, що хотів щось у мене спитати? Чи що?

— Господине Симоне! А де калугер Алімпій?

— Та оце тільки-но все оглянув. Скрізь все видивився. І згодився... А де він? Та ось-ось пішов через оті ворота. Бо тут я його не бачив. З ним ще двоє послушників були. Та ще якийсь купець з Подолу причепився до нього. Все хотів, щоб Алімпій йому образи написав. Страшенно набридав Алімпію. Інший би його вилаяв, а Алімпій так йому лагідно все пояснював. Ангельське терпіння в такої знаменитої людини.

— Спасибі, господине Симоне! Бувайте здорові! — І кинувся Іванко з місця до Хрещатицьких воріт.

— Та куди ти, хлопче?! — Дуже здивувався каменяр Симон.

— А ми хочемо побачити калугера Алімпія! — Відповів Ілько за товариша. Але встиг, не забув уклонитись і помчав навздогін за Іванком.

У Хрещатицьких воротах їх спинив сивий старий воротар.

— Ану, горобці, стійте!

— Добрий день, вам, господине! Ви калугера Алімпія не бачили?

— Та як не бачив? Ось нещодавно тут проходив із цілим почтом. Може душ із семеро за ним ішло. Якихось два молодих монашки. А то все світські. І так добре вбрані.

— Спасибі вам, господине! — Знов в один голос подякували хлопчики. — Ми за ним наздогін!

— Та чого вам від нього треба?! — Здивувався старий воротар.

— Ми хочемо на нього подивитись! — Пояснив Іванко.

Хлопці прожогом вилетіли з брами і понеслися вниз по хіднику, вистеленому сосновими плахами. Вони бігли ліворуч. Під тим боком вулиці, що притискалась під городні — оборонні стіни. Під стіною були невеликі садиби і в них прості будиночки. А де й просто стояли насхилі будиночки без усякої садиби. Нижній поверх наполовину в землі. Другий поверх над ним. Тут жили різні княжі робітники — водовози, древо-дєлі-вуличники, візники, землекопи, теслі-холопи. Всі ті, хто за наказом еняжого городника чистив і лагодив вулиці і хідники, очищав вулиці, возив воду, копав і вичищав водостоки і чистив водогони.

Зате на другому боці по схилу стояли охайні садиби. Навіть один новий заїзд між двома садибами вигравав свіжими сосновими зрубами та просто золотом блищав від просмолених, прооливлених лемехів.