І здалеку ті дубові городні-стіни здавалися зведеними із білої цегли чи каменю. Тільки зблизька було видно що то дерево, глина.
Вони піднялись майже до кінця схилу, і тут був досить великий виступ, а на ньому розрослись кущі шипшини. Та так рясно покрились уже жовтіючими ягодами.
— О! — Зрадів Ілько. — Як тільки почервоніють, рватиму для свого чикотня.
— Слухай, Ільку! А давай підемо подивимось на ту золоту перлину в Параскеви? Га?
— Що — сьогодні?! Та як же ми встигнемо?
— А ми тільки подивимось на Алімпія, і назад — на Торжок. Ще скільки буде часу до вечірньої служби!
— Побачимо!.. Ну чого ти так поспішаєш?
— Ну сказав же корчажник Василь, що треба її побачити, поки не вкрали!
— Я не чув, щоб украли з церкви самоцвіти, от не пам'ятаю, скільки живу!
— А я пам'ятаю! — Ствердив Іванко, дряпаючись далі по схилу та для безпеки прихоплюючись обома руками за лопухи, що нависали просто над стежкою. — Он минулого року в церкві Миколи, що під Жидівською брамою, один перехожий калугер відкусив із плащаниці самоцвіт — яхонт. Це було на Страсному тижні.
— Так то ж із плащаниці, легко відкусити: нахилився, ніби прикладається — і відгриз!.. А зі срібних шатів як він відкусить перлину?! — Заперечив Ілько, долаючи останній підйом.
— А ти звідки знаєш, що перлина в срібних шатах?!
— А ти — слухав, що сказав Василь-корчажник; "На нашій Парас-кеві!". А Параскева по краях оздоблена сріблом. На всі шати в громади грошей не вистачило... То якби Василь-корчажник сказав "у нашій церкві", то перлина могла бути чи на ризах чи на плащаниці, чи ще де... Ой дивись, Іванку, що то на подвір'ї Василя виложено? Якісь дивні глеки! І всі однаковісінькі!
— Ти хіба не бачив раніше? Та це ж голосники! їх умуровують по кутах церков, під склепінням і в склепінні. Дном углиб муру — горлом нахиляють униз.
— То й що?
— А те, що коли піп говорите чи співає, голосники відбивають його голос назад у всі закапелки церкви! І всі голос попа чують, де б хто із людей не стояв!
— Оце так! Я й не знав!
— І я не знав, не буду хвалитися, що знав. Коли ми минулого разу ходили до каменяра Симона, він мені про голосники розповів. І батькові моєму.
— Ех! А от би щось таке вигадати, щоб і в рубленій церкві скрізь було однаково добре чути. Щоб і в нас було не гірше, ніж у багачів і владців!
— Розмріявся! Зробись багатим. І все в тебе буде — і палати з сіня-ми, і церква мурована з дзвінкими голосниками!
— Та я не собі! Я — щоб для людей!
— Ні, своя сорочка ближче до тіла, так і батько і мати завжди кажуть!
— Бо ви — торгівці. А ми теслі — ми для людей робимо.
— А що ви їсте? Де ви їжу берете?
— Що заробимо і зловимо, те й їмо.
— Ага! Бач, і ви для себе стараєтесь!
Ілько хотів ще щось відповісти Іванкові. Та вони вже вийшли на верх схилу і ступили на перемичку, що з'єднувала гору Хоревицю з Горою, тобто верхнім містом. Що перемичка своїм гребенем була нижча і за Хоревицю і за Дитинку, то з Хоревиці, від княжого замочку, зрубали міст аж до самого Боричевого узвозу. Та добрий же був міст. Ілько це зразу зауважив. Чистий дуб, тесаний. А стовпи-підпори так, певно, з таких дубів були витесані, як ото дідусь казав про бойові човни річкові — дубаси! Вони пішли по перемичці, по гребеню її, попід мостом і вискочили на Боричів узвіз. І от тут над ними скинулася стрімко вгору велетенська брама — Подільська. І не була вона мурована, як ото Золоті ворота, чи Лядська брама, чи Жидівська. Рубана з дерева і вимащена білою-иребілою глиною. Самі ворота не ширші і не вииц, ніж інші київські ворота. Та тільки страшенно стулки важкі і перекуті залізними штабами, мов яке решето, навхрест. На самими стулками нависали заборола. І то не все. Праворуч і ліворуч найвищі дерев'яні вежі. Кожна із заборолами в два поверхи і на кожній по три заломи. Дідусь пояснив, що до повстання киян проти Ізяслава ворота були на Подолі в одній простій вежі. Вежа проста. Без заломів, і заборола звичні. Не такі й високі над самими воротами. Як же наступного року у злім місяці квітні (бо дідусь чомусь не любив той місяць і боявся його) повернув собі князь Ізяслав престол, то наказав заборонити Торжище на Подолі. А звелів перегнати всіх торгівців на Гору. Ну, щоб легше було за простою чаддю слідкувати. Щоб забезпечити себе від бунту і приступу з Подолу, наказав отакі подвійні вежі-близнюки над воротами звести. А самі стулки воріт залізами окувати в рази.
Зараз брама була широко розкрита, бо з Подолу, з притисків візники доставляли той камінь-вапняк, що Микита привіз лодією-набойною із Десни. Біля кол було і по три, і по п'ять вантажників. Вони підштовхували ззаду вози, коли коням було важко на такому схилі тягти вгору вантаж.
Стояв гомін, рипіли немащені ступиці, гуркотіли в коробах перепалені шматки дзвінкого вапняка. Тупотіли копита ковані й нековані по колодах вулиці, що йшла вглиб Гори від Подільських воріт.
На хлопчаків не звернули уваги. Бо їм на удачу, а візнику на біду перед самими воротами поламався віз. З нього висипалось каміння, а колесо полетіло кудись ліворуч у провалля. Це заступило проїзд до брами. Почався крик, сварка. Стражники ж, звичайно, зразу ж поспішили туди.
А Ілько та Іванко разом з чикотнем спокійно пройшли до княжого міста. Тут було на що подивитись. І кам'яні, і рублені тереми, і церкви. З найстарішою в Києві — Десятинною. Але в хлопців не було часу роздивлятись на всі красоти княжого міста.
Вони поспішили через Бабин торжок з його багатими крамницями. Поминули Воздвиженську церкву, за нею Трьохсвятительську й опинились перед монастирськими воротами. Вони теж, як і Подільські, були широко відчинені.
Через них проїздили і виїздили коли. Та не тільки з шматами вапняку. Везли й цеглу-плитницю в кошелях, деревне вугілля, відмучену глину, у коробах вигашене вапно. А також дерево — в плахах, дошках і лемеху.
Прямо навпроти воріт вони побачили в глибині цього невеликого граду щільний тесовий тин. З-за тину піднімалися високі рожеві, зі смугами та плямами, мури. З тих мурів стирчали міцні дубові болонки. По болонках дощаті настили.
Таких настилів було видно аж п'ять ярусів. Над останнім ярусом починало вимальовуватись горло великої бані. З одного помосту на другий були перекинуті міцні дошки з набитими на них поперечинами. Отакі були сходи на тих риштованнях з одного поверху на інший, вищий. Людей було чимало на тих риштуваннях. Носили на дерев'яних ношах за спиною плитниці* і дике каміння. А вапняний розчин тиньку, заправлений паленою глиняною крихтою-цемянкою, піднімали у дерев'яних коритах на линвах — кодолою. Тобто стовпом з перекладиною, як літера "Г" велика. До тієї перекладини було причеплене блочне колінце. В широкім коліщаті із найтвердішого дерева було посередині по ободу зроблено заглиблену колію. От у неї і вставляли міцну линву. На однім кінці линви в'язали корито з вапняним розчином, а за другий кінець тягли кілька чоловіків линву до себе вниз. Корито піднімалось вгору. Там вже його перехоплювали і ставили на риштування. Від цієї роботи було досить галасу і шуму. Але найбільше шуму чулося з-за дубового тину. Ілько подивився на той тин і сказав собі подумки: "На звичайний тин отаке дубове стовп'я витрачати?.. Та ще й так витесувати?!". З-за тину нісся дзвін молотків, скреготіння долотів по каменю. Ще й наче дзвінко падав важенний молот на ковадло.