Сонце починало ледь-ледь, а звертати на обід.
Тіні в цей час стають синіми. Освітлені сторони починають у розпеченім повітрі наче ламатись, розпливатись, зблискувати раптовими спалахами полуденної юги. На нових парканах в таку пору, наче краплі поту, виступає духмяна живиця.
Хлопчики бігли вниз крутою вулицею. Певно, що вона була не менш крута, ніж Боричів чи Копирів узвози. Внизу вулиця вливалась у майдан перед височенною мурованою вежею Лядської брами.
Людей на тому майдані перед Лядською брамою товклося не менше, аніж на їхньому торжку Житньому. Хоча тут не було ніякого натяку на торговище. У натовпі вони зразу визначили Алімпія з його супроводом. Ні, самого Алімпія звідсіля, з височини крутої вулиці, вони не побачили. Зразу їм в очі впало те, що із заходу під заборолами їхав верхи чоловік на добрім коні. І його коня вів під вузду якийсь отрок. Коли вершник під'їхав до купки людей, що наближались поволі до брами, він спішився. Зняв шапку і привітався з кимось. Кого Ілько та Іванко не бачили з-за високих чернечих постатей. Монахів було двоє, але вони закривали собою того, з ким вітався найгречнішим способом вершник. Крім спішеного вершника, хтось іще підійшов до гурту.
— Побігли? — Спитав Іванко. — Он він, хоч його й не видно!
— Побігли!
І вони помчали униз. Так розігнались, що Ілько аж злякався, чи не вилетять вони з розгону в стіну. Та якось вони спинились, просто впритул до цих людей. Стали потихеньку пролазити межи дорослими, щоб побачити Алімпія, якого їм застували дорослі мужі і два високих молодих ченці.
Один із світських людей, у дорогих сап'янових чоботях зауважив їх, і тихо сказав.
— Чого вам? Ану киш звідсіля!
— Ми нічого поганого не робимо, — відказав Іванко.
Але той чоловік прихопив Іванка за комір і відтрутив від гурту.
— Господине! Ми нічого не робимо! Чого ви так?! — Обурився голосно Іванко, не стримався.
Дорослі обернулись на них. На якусь мить запала тиша. І зразу з-за високого молодого ченця почувся лагідний голос.
— Що там сталося?
— Та тут якась вулична босота крутиться! — Пояснив невдоволено чоловік у сап'янових мережаних чобітках.
— Господине! Ми не босота! Мій батько торговець! Його батько — тесля. Ми із Житнього торжка прибігли...
Молодий чернець у короткій хламиді (чомусь), відступаючи, щоб не застувати Алімпія, спитав:
— І чого вас сюди з Глибочиці занесло?
Іванко відкрив рота, щоб щось відповісти, та його випередив Ілько.
— Ми хочемо подивитись на Алімпія... На калугера Алімпія.
— І тільки подивитись? — Гостро спитав той вершник, що спішився, як побачив гурт біля Алімпія.
Хлопці мовчки закивали головами.
— А чому? От ти, скажи, ти в шапці! — І багато вбраний вершник у легкім зеленім плащі простягнув руку до Іванка.
— Бо... ізограф Алімпій бере найдорожчу ціну за свої ікони...
— У-гу! — Поважний чоловік хитро посміхнувся в рудувату борідку. — А ти, хлопче з птахом, чому ти хотів подивитись на ізографа Алім-пія?
— Бо калугер Алімпій пише образи, від яких іде радість...
— А ти хоч один образ отця Алімпія бачив?
— Ні, господине. Я ще на прощу до Печер не ходив. А в нас на Подолі, на Житнім торжку, немає його образів...
— О! О! Бачите, чуєте? — Вихопився підстаркуватий чоловік у дорогому вбранні і з великою калитою на поясі. — Ось і дитина каже — хочуть люди на Подолі, отче Алімпію, бачити образи, мальовані вашою рукою та сповнені святої радості!
— Добрі мої чада! — Звернувся лагідним голосом чернець середнього зросту, в охайній, але зіпраній рясі, трохи скулений. — Перед брамою ми скінчили нашу мирську суєтну розмову. На всіх вас хай зійде благословення Боже! — Він усіх перехрестив невеликою худою рукою. — А тепер полиште мене з цими отрочатами.
І він, вже ні на кого не дивлячись, торкнувся плеча Іванкового, немов кличучи за собою. І пішов до брами рівними впевненими кроками. Ілько приступив до ченця з іншого боку.
Коли вони проходили крізь браму, до калугера Алімпія підбігло кілька людей на благословення. І він їх з великою приязню і на лиці і в голосі благословив.
Хлопчики з Алімпієм вийшли з Лядської брами і пішли ліворуч по вузькій стежці через болітце. Це було те саме болітце, з якого витікав Хреща-тицький ручай і бадьоро плинув Хрещатицькою долиною до річки Либеді.
Тут вони йшли мовчки — попереду по вузькій стежці Іванко, за ним калугер Алімпій, а позаду помаленьку крокував Ілько з чикотнем у клітці.
Коли Ілько озирнувся — на добрій відстані від них ішли по стежці двоє молодих ченців і той підстаркуватий чоловік з тугою калитою на поясі.
Вони всі щось говорили один одному просто на вухо. Тому нічого не було чутно. Але всі вони розмахували руками, хапали один одного за одяг. Один раз навіть той мирянин з тугою калитою кілька разів ударив себе в груди. Було видно, що вони про щось шалено сперечаються, та тільки голоси свої притримують.
Ось і болітце під горою крутою скінчилось. Ліворуч була глибока улоговина між двома крутими горами. Ліворуч по крутих пагорбах збігла вгору стіна міста із заборолами та бойовими вежами. Праворуч — такі самі високі горби, порослі прадавніми кленами і липами.
А ота улоговина межи горами — то й було місце знаменитих Перевесищ. Як і в прадавні часи, Перевесища — місце княже! Тут двічі на рік — восени і весною на високих щоглах підіймали велетенські сітки. Бо цією дорогою межи горами літали птахи. Весною на північ, а восени — на південь. З розгону, з лету птахи потрапляли в сіті — перевесища. А далі вже на княжий стіл...
У цих місцях Ілько ще не бував. Тому з цікавістю розглядався на цю велетенську опадку, яку треба було перекрити сітями. І зразу Ілько подумав: а з якого дерева робили ті щогли, що вони витримували вагу сіток і всіх линв та вірьовок? А скільки важили птахи, що попадали до сітей?
Іванко та калугер Алімпій все вище підіймались крученою стежкою. Ілько трохи відстав від них, бо все озирався на знамените урочище — Перевесища.
А двоє супутників Алімпія і чоловік із калитою взагалі ще не дійшли до кінця болота і щось там з'ясовували. Видно, що вже на повен голос, бо й окремі слова долітали до Ілька. Але нічого дібрати він не міг.