З
Багато дiла було в Бразда. Тепер вiн, як нiколи ранiше, кожному хвалився, що його батько — старiйшина Ант, дiд — старiйшина Улiб, прадiд-старiйшина Воїк... Бразд не тiльки хвалився, а показував: он, дивiться, лежать вони, пращури нашi, на високих могилах. нiби кличуть: "За Русь! За Русь!" Тож хiба можу я, син таких славетних батькiв i дiдiв, не дбати про Руську землю.
I Бразд дбав. Тепер, пiсля смертi батька, нiхто в Любечi не мiг сказати, коли щось траплялось, що треба пiти до старiйшини Анта. Ант умер, старiйшини немає й не буде. Є великий князь у Києвi, князь Оскол у Чернiговi, волостелин у Острi Кожема, княжий муж. його посадник Бразд у Любечi.
У посадника було багато дiла. Це вiн за княжим загадом давав людям устави й уроки. З Києва, Чернiгова й волостi приїжджали на замилених конях, возами й лодiями княжi тiуни, ябетники, мечники* (*Мечники — судовi виконавцi.). Вони велiли посаднику гнати на брань людей, давати конi й воли, жито, хутра, мед, вiск.
I Бразд виконував княжий загад. Вiн ставив тiунiв, ябетникiв i мечникiв на покорм по хижах i велiв давати, поки вони стоять, по барану або ж гов'яда на тиждень. по двi кури на день, а ще й хлiба, пшона, сиру, меду, гривну за в'їзд i окремо за виїзд.
Весь нiмiла — не мали чого дати князевi, страшний був покорм, бо в самих нiчого їсти; у дворах не тiльки баранiв чи гов'яда, а й кур немає.
Однак знаходили, несли, давали — все на двiр до посадника Бразда. Краще вже нехай вiн має справу з тiунами, ябетниками, нiж ходитимуть тi з двору до двору.
Проте Бразд втiшав людей, говорив, що за все це вони сповна одержать подяку — дань на вiйнi, честь вiд князя, славу на Русi.
Сам же Бразд не мiг мати данi вiд ворога, честi вiд князя, слави в землi, i про це вiн не раз говорив волостелину своєму воєводi Кожемi. Бразд говорив не тiльки про це, прикладаючи руки до серця й пiдiймаючи очi дторi. Вiн нарiкав, що в цей важкий час i йому, i волостелиновi Кожемi однаково — данi вони не матимуть, бо не ходять на бранi, честi вiд князя не здобудуть, бо, крiм них, є багато волостелинiв, посадникiв, а де вже їм обом думати про славу в рiднiй землi?
Розумiючи все це, Бразд дбав, щоб життя волостелина було кращим, i кожного разу, коли приїжджав до волостi, привозив Кожемi дарунок — сотню вевериць* (*Вевериця — горностай.), кiлька кадей меду, кiлька кругiв воску, додаючи до цього ще й мiх з кунами, рєзами чи, коли траплялись, динарiями або солiдами* (*Куни, рєзи — древнi руськi грошi, динарiї — арабськi, солiди — грецькi.).
Кожема приймав дарунки нiбито неохоче.
— Добре, — говорив вiн, — вiзьму, либонь, бо... — вiн схиляв свою голову ближче до Бразда й таємниче шепотiв: — Бо мушу дати щось i князю чернiгiвському... У нього, знаєш, також — нi данi на бранi, нi честi вiд князя, нi слави на Русi.
— Х'ба ж я не знаю, — посмiхнувся на це Бразд. — Саме тому я додав трохи динарiїв.
Волостелин Кожема, звичайно, говорив правду: князевi чернiгiвському вiн мусив дати багато, князь вимагав вiд Кожеми дедалi бiльше й бiльше. I Кожема йому давав, як i всi волостелини. Звичайно, князь чернiгiвський не забував i Кожему — на шиї у волостелина була не срiбна, а золота гривна, знамена* (*Знамено — тут: знак, герб.) Кожеми — око з трьома рисами й променями над ним — все частiше й частiше можна було зустрiти на полях, в лiсах, на гонах над Десною.
Кожема ж, бажаючи допомогти своїм посадникам, дозволяв усiм їм, а також i Бразду, мати свої знамена.
— Яке ж знамено хочеш ти мати? — запитав вiн у Бразда.
Бразд був задоволений i, подумавши, сказав, що коли судилося йому мати знамено, то вiн хотiв би мати мiсяць пiд сонцем, бо, мовляв, ходить пiд волостелином, як пiд сонцем.
— Буть по цьому, — згодився волостелин Кожема. — Роби таке знамено... Кожема замислився.
— ...I постав своє знамено, — додав вiн, — на землi пiд Любечем: вiд оскола Днiпра до двох рядових могил...
— Улiба i Воїка, — пiдказав Бразд.
— Ти їх знаєш лiпше, — махнув рукою Кожема. — У нас пiд Остром свої могили. А вiд тих рядових могил на пiвнiч до випаленого лiсу, звiдти ж через березову дiброву знову до Днiпра, де Княжий брiд.
Бразд низько, скiльки дозволила йому спина, вклонився.
— А вiд Княжого броду, — вiв далi Кожема, — назад до березової дiброви, на пiвдень сонця до трьох могил i на захiд до Днiпра стоятиме моє знамено, — так велiв князь чернiгiвський.
— Скiльки маю сил, берегтиму, — ще раз вклонився Бразд.
Але не тiльки землю мав тепер Бразд. Як посаднику, йому не личило жити в якiйсь хижi. Мав же Кожема цiлий терем!
Бразд почав будуватись — на власнiй землi, на найкращому мiсцi, звiдки видно було Днiпро, всi свої добра. I не землянку чи хижу, а рублений з товстих соснових колод, з дахом iз драницi, не з вогнищем, а з пiччю, з комином, обмащений зокола i всерединi бiлою глиною терем.
Будувати його Бразду було не так вже важко — лiс вiн мав, купу в нього брав не один десяток людей. Тiльки Бразд кликнув — всi вони з'явились: нарубали лiсу, потесали, склали, вивершили, перекрили, накрили — добрий терем мав тепер Бразд. Здалеку видно було його з Днiпра!
Закупи ж обробляли йому й землю. Взявши купу, мусили вони робити на себе й Бразда. Строк купам минав, але Бразд давав новий строк. Коли б Бразд мав iнше серце, вiн би всiх оцих закупiв зробив обельними холопами* (*Обельний холоп — повний холоп, раб.). Але Бразд цього не робив!
I вже почав замислюватись Бразд над тим, у якого ж вiн має вiрувати бога. Досi думка про це йому нiколи не приходила в голову, вiн вiрив у богiв своїх отцiв — Перуна, Дажбога, Сварога, Волоса, а крiм того, в духiв предкiв свого роду — домовикiв.
Коли Бразд пiшов з дому своїх отцiв, то вiдчув, що духiв предкiв у нього не стало. Вiн не перенiс вогнища, пiд яким вони жили, духи залишились там, де й були, — в хижi Микули. Але вони й Микулi тепер не допомагали: вiн жив бiдно, голодував, мерз. Нi, щось сталося з духами предкiв, вони, либонь, пiшли зовсім з роду. Бразд у них вже не вiрив.
Замислювався вiн i над небесними богами — Перуном i iншими. Колись, у давнi часи, Бразд часто до них звертався, але тодi вони йому нiчого не давали, вiн тiльки боявся їх.