Проедр Василь не затримався з вiдповiддю. О, скiльки разiв у найважчi хвилини свого життя звертались до нього з важкими питаннями iмператори Вiзантiї. I кожного разу вiн їх втiшав, аж поки сам не карав найлютiшою смертю. Так i тепер проедр Василь одразу вiдповiв iмператору Iоанну, а вiдсвiт далекої зорi освiтив його зморшкувате, старече обличчя й сиве волосся.
— О василевсе! Отi кривавi стовпи, що стоять на виднокрузi, — то твої вороги. Вище над усе висить твоя зоря, а хвiст бiля неї — то наша сила, легiони. Ти переможеш, iмператоре!
Сп'янiлого iмператора ця вiдповiдь задовольнила. Вiн лiг, але не мiг заснути. Покликав проедра Василя, велiв налити келих вина. I проедр налив вина, а на дно кинув отруту, яку давно носив бiля серця.
— Випий, iмператоре, i спокiйно заснеш! — сказав вiн.
Iмператор Iоанн випив келих до дна i справдi заснув так, як давно вже не спав.
Перед свiтанком iмператору стало недобре, вiн прокинувся вiд страшного болю в животi, грудях, бiля самого серця.
— Проедре! — покликав вiн. — Що зi мною сталось? Я помираю...
Iз свiтильником у руках проедр Василь довго стояв бiля ложа iмператора i примруженими очима дивився на його блiде, перекошене вiд болю обличчя...
— Нi, iмператоре, — сухими устами вимовив проедр Василь. — Ти не помреш, ти — безсмертний, iмператоре.
— Як можеш ти говорити менi про безсмертя, — крикнув роздратований i вкрай переляканий Цимiсхiй, — коли я бачу: ось вона — смерть!
— Ти захворiв, — втiшав проедр, — вiд згубного повiтря Азiї, бо там всюди на нас чатувала хвороба. Нам треба швидше їхати до Константинополя, там ти одужаєш.
Вони вирушили наступного дня увечерi, коли трохи охололо повiтря. Вмираючого iмператора поклали на ношi, якi почепили мiж двох коней. У нього заволiкало очi, смертельний холод сковував руки й ноги, а згасаючий погляд був прикутий до зорi, що невблаганно висiла на пiвнiчнiй частинi неба.
— Що це за зоря? — шепотiв спраглими устами iмператор. — Нi, це не моя зоря. Вона йде зi сходу, чуєш, проедре, зi сходу... Ми — отi кривавi стовпи, тiльки стовпи.
За iмператором iшов Василь. Тут, у цiй пустелi, за ношами iмператора, вiн не був вже проедром, першим, тут він був останнiм.
З трудом пересуваючи кволi свої ноги, Василь думав про те, що вони скоро будуть у Константинополi, скоро тям не стане iмператора Iоанна i поховають його у храмi Спасителя на Халцi, який сам Iоанн i збудував. А тим часом у Константинополь приїде Феофано, за якою вiн послав уже потай дромон...
Але що дасть це Василю? Вiн — останнiй проедр iмперiї, вiн убив кiлькох iмператорiв. А цi три наробили для Вiзантiї стiльки, що нiколи вона вже не встане. Не встане i Василь. Феофано пише, що тяжко хвора. Що ж лишається? Пісок пiд ногами?!
У великому Новгородi дзвонить дзвiн, i вузькими вулицями його з усiх кiнцiв на площу над широким Волховом iдуть, поспiшають мужi новгородськi, iдуть жони й дiти.
З Волхова повiває свiжий вiтер, там стоять на укотях, колишуться на високiй хвилi широкi учани й шнеки, довгi лодiї з насадами, легкi струги. Вої й рибалки, якi стоять на цих лодiях, хотiли б побувати там, на березi, на площi, де лунає й лунає дзвiн. Але супротивна хвиля туди не допустить.
I вони тiльки дивляться, як з усiх концiв Новгорода iдуть до площi мужi новгородськi, iде, високо пiднявши сокири, дружина,.. А от, бачать вони, iде князь новгородський Володимир, з правої руки вiд нього крокує воєвода Добриня, з лiвої — тисяцький Михало.
Князь Володимир один пiднiмається на високий помiст, що стоїть одразу ж бiля вiчного дзвона, знiмає шапку. Вiтер з Волхова перебирає довге русяве волосся його, вiтер роздуває поли темного оксамитового платна, пiдперезаного широким шкiряним поясом з мечем i всiлякими окладами.
— Мужi новгородчi, — починає князь Володимир, пiднiмаючи праву руку, у якiй мiпно затиснута його княжа шапка. — Отцi й брати мої! Я покликав вас сюди, на вiче, щоб повiдати — неспокiйно суть у нас на Русi, незгода є в городi Києвому...
Свистить, реве вiтер, вiн пiдхоплює над Волховом бiлих чайок i несе їх, кидає сюди, до площi, де зiбралися мужi. Тут вони й кружляють, як бiла хмара, б'ються, скиглять.
— Мужi новгородчi! — голосно каже князь Володимир. — Трудний час настав для Русi i нас, аже князь Ярополк убив брата свого Олега i поїде на землi Русi. Що дiяти маємо, робити, новгородчi, мужi мої?
Якусь хвилину на площi над Волховом було тихо, так-бо вразила звiстка, яку повiв князь Володимир. А потiм з усiх усюд залунали голоси, схвильованi крики:
— Не допустимо, княже, розбрату на Русi... Поїдемо, княже, ратувати за Русь. Клич, княже, землi верхнi, поїдемо супроти убiйника князя, заратуємо Русь!
I вже над багатотисячним натовпом заблищали сокири, замайорiли шапки, звелися темнi, натрудженi руки.
— Веди нас, княже! Пiдемо за Русь!
Київ, 1 .IX. 1958