Проте тiльки за стiнами Гори почало днiти, Ярина встала, одяглась, помолилась i пiшла до кухнi. Малуша пiшла слiдом за нею i, помiтивши, що ключниця аж хитається, кiлька разiв подавала їй руку: вона боялась, що стара жiнка впаде.
Поратись того дня ключницi Яринi було дуже важко. I сталось все зовсiм не так, як гадала Малуша. Вони всi разом вчасно приготували страви; коли князi увiйшли до стравницi, їм, як i завжди, назустрiч рушила Ярина, але одразу ж повернулась, сказала:
— Малушо! Iди за мною i роби, як я говорила. Малуша зрозумiла, що їй доведеться вийти до стравницi, швидко причепурилась, пiшла слiдом за ключницею. У стравницi вона стала бiля порога, низько, як велiла Ярина, вклонилась княгинi й княжичам, потiм пiдвела голову.
Вона вперше стояла так близько перед княгинею й княжичами. Було страшно, але Малуша примусила себе подивитись в обличчя княгинi, побачила сиве волосся, гострi очi, стиснутi уста.
— Як тебе звуть? — запитала княгиня.
— Малуша, — вiдповiла дiвчина.
— Що ж, спробуємо, — промовила княгиня. — Наша Ярина хвора, нехай вже буде там, на кухнi, а ти порайся тут, у стравницi.
Малуша ще раз низько вклонилась князям.
I вона цього дня робила все так само, як i Ярина, а може, й краще, бо довгий час стежила за старою ключницею, мала мiцнi руки, швидкi ноги.
Подаючи страви й приймаючи посуд, Малуша спочатку вiдчувала на собi гострий погляд княгинi Ольги, розумiла, що вона слiдкує за нею. Молода дiвчина нiяковiла, тремтiла, боялась, бо знала, що вiд одного її невдалого руху, найменшої помилки залежить життя, щастя. I все ж вона владувала собою, швидко, метко, легко, нечутно бiгала з стравницi до кухнi, носила снiданок, приймала посуд. Нарештi вона помiтила, що княгиня вже не слiдкує за нею, i їй стало набагато легше, вiльнiше. Наприкiнцi ж снiдання княгиня обернулась до неї, сказала, нiби гривну подарувала:
— Либонь, ти зумiєш, дiвчино, працювати. Так i роби надалi.
I навiть Ярина, що сидiла й спочивала в кухнi увесь час, поки молода її помiчниця прислужувала князям, сказала їй, коли стравниця спорожнiла i коли всi вони — Путша, Малуша, Пракседа — сiли снiдати:
— Що ж, Малко, урок ти витримала. Так тепер i буде. А коли б то ти знала, — додала вона, — як важко потрапити робi до стравницi, а ще бiльше — служити князям. Колись, ще за князя Олега, коли я сюди прийшла...
Ярина не кiнчила своєї думки, бо раптом сталось щось незрозумiле й дивне: дворянка Пракседа-переяславка, що замислено сидiла за столом, сьорбаючи юшку, випустила з руки ложку, якось дивно хлипнула, схопилась i притьмом вискочила з кухнi.
Усi дивились їй услiд, а Малуша хотiла взяти кухоль води, щоб дати напитись Пракседi.
— Вона, либонь, подавилась. Ключниця Ярина похитала головою.
— Не треба... Вона не подавилась. Це не те, не те, Малушо!
Але вона так i не сказала, що ж сталось з Пракседою, i Малуша цього не знала.
— Ти, Малко, про це не думай, — тiльки й промовила ключниця. — Працюєш ти i працюватимеш. На тобi ось ключi, пiди в клiтi, принеси веприни й борошна.
I вона дала Малушi ключi вiд клiтей. Це не лякало Малушу — вони вже не раз ходили туди разом, пiде тепер i все зробить сама.
2
Пiсля смертi Анта у життi любечан сталося щось значиме.
На перший погляд здавалось, не змiнилося нiчого. Що могли важити життя й смерть однiєї людини — Анта чи когось iншого?!
У Любечi i навкруг у землях були бранi, що забирали багато смiливих, звитяжних людей, — а хiба це впливало на життя?
Над Любечем прокочувались важкi моровi хвороби, що косили безлiч люду, та й без того, що не лiто, загибали й загибали люди — хто в Днiпрi, хто на ловах, хто пiд деревом у лiсi, а хто — звичайною правдивою смертю. I знову ж це не зупиняло життя, живi швидко забували мертвих, молодi росли на змiну старим.
I те, що Ант був старiйшиною, також нiбито нiчого не важило, бо вiн давно вже не робив суду людям, не вiн вiд роду свого, а княжi мужi збирали з Любеча дань, не вiн, а знову ж княжi мужi ставили уроки й устави, не вiн, а княжi мужi кликали людей на брань, робили суд i правду.
До Анта, коли вiн був живий, звертались тiльки тодi, коли треба було принести жертву богам, та ще на свята, якi водилось зачинати комусь iз старших. Ант умiв принести жертву, на святах вiн стояв попереду всiх iз посохом у руках i на коляду запалював коло, перший закликав весну. Проте в Любечi все менше й менше приносили жертв старим богам, все менш i менш людей збиралось на старi свята, бо багато любечан вже носили хрестики на шиї, а було ще багато й потайних християн — їм Ант з його старими поконами стояв на завадi.
I так було не тiльки в Любечi, а й в усiх селах над Днiпром — нижче, де здавна сидiв рiд хоробричiв, вище — у сварогiв, що одвiку кували мечi, за Днiпром — у рудакiв, якi збирали на болотах руду, i на високих горах правого берега, де жив славетний рiд Турiв.
Тож, коли Ант помер, усiм здавалось, що з його смертю нiчого особливого не трапилося, — була людина — i не стало її, хiба смерть одного може змiнити життя?
Нiкому на думку не спадало, що помер не Ант, а вмерло щось бiльше — старi закони й покон батькiв. Не Ант забрав їх з собою в землю — їх давно вже пiдточувала й руйнувала якась сила, що увiрвалася, як тать, у село над Днiпром i невблаганно змiнювала основи життя, змiнювала людей, їхнi душi.
Так буває, коли на Днiпрi часом застоїться крига. Вже немилосердно пече сонце, вже вiтер рве й вихрить над льодами, вже потрiскались, покололись вони, але Днiпро не може скинути крижаного покрову, жде.
I раптом у безмовнi над рiкою лунає трiск i гук — одна якась крижина одривається вiд берега, летить на iншi, пiдiймає слiпучу хмару бризок, розколюється, трiщить, зникає в глибинi.
Досить було цiй однiй крижинi одколотись, рушити, загинути, як прокидається, приходить у рух все громаддя криг, вони розколюються, трiщать, лiзуть одна на одну, разом летять по Днiпру й знову стикаються, знову кришаться, руйнуються i нарештi тануть, осiдають на дно.
А там минає короткий час — i спокiйно линуть води Днiпра, пiд сонцем блищить рiвне плесо, тиша й спокiй панують навкруг.
Так пiсля смертi Анта декому здалося, що без нього жити в Любечi стало навiть легше, краще, бо вiн був живим свiдком минулого, а такi свiдки зайвi. Тiнь його сягала в далеку, забуту вже давнину, а люди рвались тепер i мчали кудись уперед.