Пiзнiше Бразд перестав до них звертатись, бо переконався, що може дещо зробити сам, власними руками. I вiн робив це потай вiд богiв, щоб вони навiть не бачили. Бо, збираючи з людей, дещо брав собi, даючи князям, дещо собi залишав, а старi боги, як те достеменно знав Бразд, цього не любили.
Тепер Бразд боявся помсти богiв. I коли стояв пiд час грози на дворищi або, що набагато гiрше, їхав з чимсь до Остра чи був на Днiпрi, то, почувши далекий грiм i побачивши блискавицi, якi вцiляли в землю, тiкав, ховався, лiз у нору, пiд скелю, бо гадав, що це його шукають i хочуть покарати всемогучi.
— Чур, захисти мене, — шепотiв, ляскаючи зубами, Бразд.
Боги не покарали його. У Бразда стало легше на душi. Вiн зрозумiв, що богам не до нього. Поглянь навкруг — скiльки є таких посадникiв, волостелинiв, князiв земель, воєвод, бояр, тiунiв, огнищан... їх-як пiску над Днiпром. Та хiба ж може Перун усiх їх вибити? I хоч вiн i надалi ховався вiд грому й блискавиць, але тримався спокiйнiше, бо менше вiрив у силу старих богiв, тiльки йому було якось порожньо на свiтi без бога.
Тодi Бразд почув про Христа. Власне, про Христа й християн вiн чув уже ранiше. У самому Любечi, як вiн знав, були вже таємнi християни, тiльки вiн не цiкавився ними.
Почув же вiн нове про Христа й християн саме вiд волостелина Кожеми, коли одного разу приїхав до нього й привiз кiлька возiв усякого добра, а на додачу трохи золота i срiбла.
— От i гаразд, — сказав Кожема, — а я оце збираюсь поїхати до Чернiгова, бо сам знаєш: князевi — княже...
Вiн помовчав, прикидаючи, скiльки важить вузлик з золотом та срiблом, який йому привiз Бразд, а воднораз i зазирнув, скiльки там золота, а скiльки срiбла.
— Треба було б бiльше золота покласти, — докiрливо сказав Кожема, — бо надумав я, та й князь велить, у Острi храм будувати...
— Храм? — не зрозумiв, про що йде мова, Бразд.
— А так, — вiдповiв Кожема, — храм во славу богородицi, для християн. Я ж то сам також християнин... Невже не знав?
— Не знав, — вiдповiв Бразд.
— Дивно! — промовив Кожема.
— I менi дивно, — тихо прошепотiв Бразд. — Адже християни — поганини, не богу моляться — древу, пiснi їхнi — грецькi, i самi вони аки гречини...
Волостелин Кожема, примруживши очi, подивився на Бразда, потiм запустив усю п'ятiрню правицi в волосся на головi, нiби щось йому там свербiло.
— Дивно ти говориш, посаднику, — сказав нарештi вiн. — Хто ж цi поганини — княгиня Ольга, князь чернiгiвський Оскол, бояри, воєводи, я i множество людей, якi вiрують у Христа?
— Що ти, волостелине, що ти? — скрикнув перелякано Бразд.
— Я також, як i ти, вiрив у Перуна, — вiв далi Кожема, — вiрив у Дажбога, Сварога — богiв моїх отцiв. Але як я можу вiрити їм днесь, чим вони менi допоможуть? Грiм та блискавку нашлють на ворогiв? Нi, посаднику, громом та блискавкою людей не скориш, уроку не вiзьмеш. Подивись на мене, дай менi в руки грiм та блискавку, — що я ними вдiю? А от золотом, срiблом, добрим хутром, медом одолiю я кожного. Адже так? — Кожема замислився, посмiхнувся й додав: — 3 усiх старих богiв найбiльше любий менi Волос — вiн хоч худобу благословить, благословить торг. Але ж не токмо однiєю худобою я живу, є в мене терем, земля, лiси... i золото, й срiбло такожде. Тепер менi потрiбний не Волос, а бог з двома чи й трьома головами.
З великою тривогою й страхом слухав Бразд слова волостелина, а вони чимдалi були смiливiшими i грiзнiшими.
— Я довго мучився й страждав, — говорив Кожема. — Вiрити хочу, бо без бога, як i отцi мої, жити не можу. А який бог мене захистить i благословить? Токмо Христос. Вiн не один, а одразу в трьох лицях: бог-отець, син, дух. Вiн захищає й благословляє багатого, вiн допоможе бiдному, — є ж бо не тiльки земля, а й небо, а на небi всi ми, а такожде i бiднi, будемо рiвнi. Я небагато хочу, я нiкого не уб'ю, я не хочу добра ближнього мого, я сам знайду, що менi треба, нехай тiльки бог благословить мене... Господи, благослови! — з великим почуттям промовив Кожема й перехрестився. — Благослови, боже, i прийми мене в царство твоє...
— Я, волостелине, дам тобi ще трохи грошей, — сказав Бразд i, вийнявши баранячий мiхур, заходився рахувати динарiї. — Багато не можу, а трошки дам... Десять, двадесять... Господи, благослови!
Але в цей час трапилось те, чого зовсiм не ждав Бразд i що на смерть перелякало його, — над самим теремом загримiв грiм, вдарила блискавиця, i в свiтлицi стало видно, як удень.
— Перун! — крикнув Бразд, який подумав, що це, либонь, Перун почув їхню розмову, бачив, як вiн дає грошi на християнську кумирню, й вирiшив його покарати. — Перун, чур мене! — ще раз крикнув вiн, схопився на ноги, пiдскочив на мiсцi, бо над теремом знову загримiло i знову вдарила блискавиця, а потiм, нiчого вже не тямлячи, випустив з рук мiхур iз грiшми, а сам кинувся пiд лаву.
Бразд чув, як по дерев'янiй пiдлозi терема котяться й брязкотять його грошi, як щось кричить волостелин Кожема, але страх перед Перуном i його помстою був такий великий, що вiн нiчого не тямив та й не мiг тямити.
Тiльки тодi, коли Перун став бити далi й далi й не видно вже було блискавиць, Бразд висунув голову з-пiд лави й подивився по свiтлицi.
Вiн побачив, що Кожема встиг викресати вогонь i запалити свiчку, розчинив вiкно, стоїть перед ним, дивиться, говорить:
— Iлля проїхав... Ну, посаднику, вилазь. Так хто, по-твоєму, дужчий — Перун чи Христос?
— Динарiї я розсипав, — глухо вiдповiв Бразд, якому шкода було грошей i який не хотiв признатись, що й досi боїться Перуна.
— А я зберу їх... зберу, — заспокоїв його Кожема. Все це й згадав посадник любецький Бразд, стоячи у вечiрню годину над Днiпром i думаючи над тим, з якими ж богами йому жити?
4
Коли три сини старiйшини Анта дiлили мiж собою спадщину, середульший син Сварг недаремно взяв собi всяку кузнь.
На дворищi, де жив Ант, а до нього ще чимало попереднiх поколiнь, споконвiку працювали самi на себе. Випалювали лiси й сiяли зерно, плели сiтi й ловили рибу, ставили бортi в лiсi й брали мед, ходили гуртом на звiра i гуртом також для потреб своїх варили залiзо.
Ще бувши малим, Сварг бачив, як це робилось. Тодi, найчастiше пiд осiнь, коли закiнчувалась робота на полi, чимало чоловiкiв збирались, сiдали в лодiї i їхали понад берегами, ходили по затоках, де були кручi, й болотах i або ж брали руками, або дiставали черпаками з дна важку, червонувату, жорстку руду.