— Так, не сплю, — вiдповiв iмператор i, вийшовши iз намету, постояв якусь хвилинку, поки очi його звикли до темноти, потiм сiв на лавцi.
— Сядь i ти! — тихо промовив iмператор. Так iмператор Вiзантiї Iоанн Цимiсхiй у темну нiч, коли закiнчилась довга вiйна i було укладено мир iз Руссю, вийшов з намету, сiв поруч з проедром Василем i почав з ним розмову.
— Чому ж iмператор не спить? — запитав ще раз проедр Василь. — Адже iмператор уклав мир, бачив поверженого князя Святослава, а потiм випив доброго вина...
— Все це так, — почувся в тецрявi голос iмператора Iоанна, — Русь переможена, князь Святослав повержений, я випив вина. Але сон не йде менi в голову. Я хочу, дуже хочу спати, а думки проганяють весь сон.
— Що це за думки, iмператоре? — поцiкавився проедр Василь.
— Святослав! — сказав iмператор голоснiше, але так, щоб його не почули сторожi.
— Святослав?! — засмiявся проедр. — Переможений князь.
— Проедре, — почав тодi Iоанн. — Я бачив на своєму вiку багато ворогiв, багатьох їх перемiг. I завжди, коли перемагав ворога, не боявся його. А зараз я боюсь. Так, проедре, я боюсь... Ось, — вiн показав у темрявi на обриси Доростола, — Русь, але хто вона, звiдки це? Ось я говорив з князем Святославом — i не зрозумiв його, я не знаю, хто вiн. I навiть тодi, коли вони пiдуть звiдси, я буду їх боятись. Русь — це страшна хмара, що висить над iмперiєю. Святослав — це язичник, це Перун, що йде проти Христа. А що ми без Христа? Нiщо!
— Це правда, iмператоре, — згодився проедр Василь. — Русь — страшна для нас земля, це так. Або Вiзантiя, або Русь, Перун або Христос — i це так. На небi є один бог, на землi може бути тiльки одна iмперiя, а в iмперiї може бути тiльки один василевс. Це так, так сказав i Христос: "Одно стадо, i один пастир". Але чому ти думаєш, iмператоре, що Христос мусить воювати з Перуном тiльки мечем?
— А чим же з ним можна ще воювати? Вином? Так Перун знає, яке вино йому можна пити, а яке нi...
— Якщо вiн не захотiв випити келиха з цикутою* (*Цикута — отрута.), треба зробити келих з його черепа.
— Проедре! Я згоден заплатити сто, двiстi, триста кентинарiїв. Та коли б за його смерть менi треба було вiддати половину iмперiї, я б i цього не пошкодував. Чуєш, проедре?
— Ти дуже щедрий, iмператоре, i забув про те, що в нашiй скарбницi порожньо. Ста кентинарiїв для цього буде досить.
— Що ж ти зробиш?
— Я пошлю, iмператоре, василiка до тих самих пацинакiв, дам їм золота сто кентинарiїв. Покiйний Калокiр писав менi з-пiд Адрiанополя, що вiн говорив про це з каганом Курею. Якщо князь Святослав поїде суходолом — вони його зустрiнуть у полi, якщо морем — на Днiпрi.
— Проедре! Дозволяю тобi дати пацинакам стiльки золота, скiльки вони вимагатимуть. Тiльки поспiшай, проедре!
— Я зроблю все, що треба, — засмiявся проедр. — Де нiчого не вдiє стрiла, там все може зробити золото. Поки iмперiя має золото, вона ще мiцна. Але вiд Дунаю повзе туман, iди до намету, час спати...
Над Дунаєм iшла нiч. Спокiйно тепер заснув iмператор Вiзантiї, спав його стан. Тiльки в Доростолi не спали. Там, за стiнами фортецi i на березi Дунаю, горiли вогнi, вiдблиск яких блукав на хмарах. Звiдти долiтали голоси — руси готувались у дорогу.
Не спав також i проедр Василь. Вiн сидiв на лавцi бiля намету, дивився на небо, Доростол, вогнi над Дунаєм, щось уперто думав, i коли б хтось побачив у цю годину його обличчя, то помiтив би, як посмiшку на ньому змiнює вираз лютi, а пiсля цього знову з'являється посмiшка. Проедр Василь у цю нiч думав про те, коли ж дасть смертельну отруту ще одному iмператору Вiзантiї — Iоанну. А далi? Що робити далi?
Проедр Василь хотiв бодай один день побути iмператором Вiзантiї. Може б, вiн того дня повернув душу в своє тiло? Тiльки чому слабiє тiло проедра Василя, може, пiзно повертати душу в це тiло?
Князь Святослав поспiшав. У Доростолi та й скрiзь на пониззi Дунаю стояла ще добра година, все навкруг зеленiло й цвiло. Але з пiвночi, iз-за гiр, часом вiяли свiжi вiтри, високо в небi пливли бiлi прозорi хмаринки — надходила осiнь.
Кiлька днiв, працюючи й уночi, спускали вої на воду лодiї. Лагодили днища, що розсохлись на гарячому сонцi, ставили щогли й ув'язували реї, латали й шили вiтрила, клали на лодiї всiляке потрiбне в далекiй дорозi рухло, а тодi прийняли з грецьких кумварiй* (*Кумварiї — вантажнi лодiї. Медимна — грецька мiра ваги.) дань — по двi медимни жита на кожного воїна.
Усi цi днi на Дунаї, в Доростолi й на полi за ним було тихо. Вiзантiйський табiр стояв на мiсцi, навкруг нього вдень i вночi ходили вiгли, на грецьких кораблях гребцi не сушили весел. Тут був ще й iмператор, — яскравий прапор його маяв ще над головним наметом серед табору.
Князь Святослав велiв — бо вже знав цього пiдступного й зрадливого ворога — стерегтись, тримати сторожу в полi, на стiнах, бiля лодiй.
У князя Святослава болiло серце не тiльки за своїми воями. Вiн думав i про болгар, що так хоробро, не шкодуючи нi кровi, нi життя, боролись поряд iз руськими воями. Вої Русi повертаються до рiдної землi — до Києва. Що ж робитимуть на своїй поневоленiй землi без них болгарськi смерди й парики?!
Тому князь велiв, доки руськi вої стояли ще в Доростолi, виходити з города пiшо, виїжджати на конях, плисти на лодiях тим болгарам, яким не було мiсця в Доростолi i яких тут неминуче ждала жорстока розплата, страшна кара.
I болгарськi вої, якi також не хотiли, щоб Доростол став для них могилою над Дунаєм, тiкали звiдси — вночi сторожа проводила їх далеко за город, де не було вже ромейських вiгл. Тодi ж вiд доростольського берега одна за однiєю одривались однодеревки-довбанки: вони пливли на пiвнiч, до Залiзних Ворiт, i на пiвдень — до гирла Дунаю.
Довелось i Микулi прощатись iз побратимом своїм Ангелом.
Ангел був тяжко поранений мечем у ногу й не мiг ходити. Як i багато iнших поранених болгар, вiн лежав пiд стiною над Дунаєм. Тут їх доглядали здоровi вої, доростольськi жони, унотьки.
Була задушлива серпнева нiч. Десь за Дунаєм ходила гроза, там кресали блискавицi, але так далеко, що до Доростола не долiтало вiдлуння грому.
— Нашi вої готують лодiї, — показав Микула на берег, — i одвезуть вас далi вiд Доростола, вгору по Дунаю.