— Бачиш, iмператоре, — сказав Святослав. — Камiнець — i то ось вiн — мiй, а от вже i не мiй. А ти хочеш покласти межу свiту, хочеш подiлити його на двi половини. Оце, кажеш, моє, а оце — твоє. А хiба ти чи я можем його подiлити? Ти сказав, що є Вiзантiя i є Русь, що це дуже великi землi. Але це ще не вся земля. От сидимо ми з тобою тут, на Дунаї, але ж це земля болгарська. I вона не одна. Є франки, англи — у цей бiк, а там — за Руссю — монголи, хини... Хiба ж, iмператоре, це камiнцi, якi кинув хоч сюди, хоч туди? Ти хочеш пiдкорити пiвсвiту, далi захочеш пiдкорити й свiт. Нi, iмператоре, пiдкорити всього свiту нiколи не вдасться.
— Ти мене не зрозумiв, — промовив Iоанн Цимiсхiй. — Вiзантiя не хоче пiдкорювати увесь свiт. Я хотiв тiльки домовитись, де моє, а де твоє.
— Нашi ж посли нiбито все й подiлили... Вiзантiї — своє, Русi своє, Болгарiя буде межи нами... Iмператор Iоанн дивився на Дунай.
— Так, — махнув вiн рукою, — посли нашi домовились нiбито про все, але я дещо хотiв сказати до цього...
Вiн замовк на хвилинку й подивився на Святослава...
— Вiд себе я хотiв додати, — повiв Цимiсхiй, — що захоплений тим, як ти боровся зi мною... Ти, квяже, добрий полководець.
— Менi приємно чути це вiд такого досвiдченого й хитрого полководця, як ти, — вiдповiв на це Святослав. — Але ж з тобою не я боровся, а Русь...
— Боролась Русь, а ти її князь. I я хотiв би на знак того, що поважаю тебе... i Русь, назвати тебе кесарем, василевсом Русi, дати вам свiтло iстинної вiри — християнство.
— Дякую тобi, iмператоре, — одверто сказав Святослав. — Але навiщо нам, Русi, кесарi й василевси? Є в нас київський князь, є князi земель, всякая князья. Правду говорю, iмператоре, не треба нам ще бiльше кесарiв, а василевсiв i поготiв. Що ж до християнства, то в нас на Русi є вже багато християн, мати моя, княгиня Ольга, також була християнкою. От тiльки я i ще багато наших людей тримаємось старої вiри, яку ви називаєте язичеством... I я не ворогую з християнством, але ще не знаю, iмператоре, чия вiра краща. У кожного з нас є своє. Примiром, ти кажеш, що добре християнство, я кажу, що хочу жити, як батьки мої й дiди, — язичником Русi хочу бути. Не будемо сваритись, iмператоре. Усе в свiтi доходить до свого. Може, колись язичники стануть християнами, може, колись християни зроблять те, чого не зробив би варвар, язичник. Почекаємо, iмператоре. Куди й чого нам поспiшати, коли мiж нами любов i мир?
— Але ж ми зустрiнемось ще з тобою, княже. Правду кажу — чому б тобi не приїхати до Константинополя?
— Князi київськi бували вже не раз у Константинополi, — крiзь зуби вiдповiв Святослав. — Мати моя, княгиня Ольга, там також була i багато менi про вашi чудеса розповiдала. Дивен суть Константинополь, i я там хочу побувати, буду. Але чому б i тобi, iмператоре, не побувати на Русi, у городi нашому Києвi? Адже про Київ всi багато говорять, але нiхто з iмператорiв римських там не бував. Приїжджай, iмператоре! Ми зустрiчаємо наших гостей хлiбом.
— Чим? — не зрозумiв Цимiсхiй.
— Хлiбом, кажу, а часом i з сiллю.
— Добре! — промовив iмператор. — Приїду. Вiн встав з сiдалки човна, але затримався.
— Iмператор Никифор, — сказав вiн, — посилав до тебе своїм василiком Калокiра. Маю вiдомостi, що вiн у вашому станi...
— О iмператоре! Посол твiй до кiнця служив Вiзантiї i йшов з нами вiд Києва аж сюди...
— Я хочу, щоб ти його повернув...
— Я можу повернути тiльки труп його, бо Калокiр сьогоднi вночi повiсився...
— Шкода, — закiнчив iмператор. — Що ж, княже, я сказав тобi все, що хотiв...
— А я повiдав, що думав...
Разом вони зiйшли на берег, наблизились до намету, де на столi стояли корчаги з вином. Слуги кинулись наливати вино, проедр Василь сам послужливо налив келих для Святослава.
Але князь Святослав, ступивши до столу, сам узяв найбiльшу корчагу з вином i налив два повнi келихи...
— Хочу пити на тя, — сказав вiн iмператору i перший пiдняв повний келих.
— Спасибi! — вiдповiв похмуро iмператор. — I я вип'ю за тебе...
Вони до дна випили келихи. Пили за iмператора й полководцi.
Дуже швидко пiсля цього князь Святослав попрощався, спустився кручею до берега, ступив у човен.
Високо пiдняли весла гребцi, князь Святослав став на кормi бiля стерна. Ось гребцi опустили весла в воду, князь Святослав круто завернув корму човна, дав знак гребцям, i човен поплив проти швидкої течiї. Над ним полетiли iз смутним криком чайки.
Стоячи бiля намету, iмператор Iоанн довго дивився, як все далi й далi проти течiї пливе човен. Обережно ступаючи по пiску, до нього пiдiйшов проедр Василь. Коли iмператор обернувся, вiн побачив сердите, перекошене вiд злостi обличчя проедра, злi його очi.
— Хитрий київський князь! — прошепотiв проедр. — Вiн не випив вина з мого келиха...
Недбалим рухом, нiби ненавмисне, вiн скинув одну iз корчаг зi столу, червоне вино струмком потекло з неї, а кривава пляма ще довго всочувалась у пiсок.
Це був не Буколеон, а поле бранi пiд Доростолом. Але постiльничий — проедр Василь — i тут не залишав усю нiч iмператора. Вiн дивився, коли в наметi ставили вечерю й вино для iмператора, разом з ним вечеряв. Iмператор випив багато вина, проедр — рiвно стiльки, щоб уважно слухати, але самому зайвого не сказати.
Постiльничий Василь вийшов з намету, сiв на лавцi, побачив, як iмператор погасив свiтильник, чув, як вiн довго перевертався на ложi й тяжко зiтхав, згодом заспокоївся й, мабуть, заснув.
У станi було темно, стан мовчав. Навкруги намету iмператора, на широкому майданi, в кiнцi якого мiстились етерiоти, ескувiти й iканати — вся охорона iмператора, — стояла нiчна сторожа. В бронi, з щитами й мечами, вони не мали права ворухнутись i на тлi сiрого неба нагадували кам'янi великi статуї. Тихо було й далi, в землянках, де спали кiннi й пiшi вiйська фем i таксiархiї. Iмператор мiг спати, нiщо йому не заважало.
Але Цимiсхiй не спав. Минула, може, година, i проедр Василь почув, як вiн пiдвiвся на ложi, пройшов по намету. Проедр навiть схопився — кроки iмператора пролунали бiля самого полога.
— Ти не спиш, проедре? — почув вiн його голос.
— Нi, iмператоре, не сплю. Проедр не може спати, коли спочиває василевс. Але iмператор, я чую, не спить.