Ангел мовчав.
— Може, попадеш i до свого села, — вiв далi Микула, — Добре село! Пригадуєш, як ми там бували? Далеко вдарила довга блискавиця-кривуля, i Микула на мить побачив освiтлене зеленкуватим її сяйвом якесь страхiтливе обличчя Ангела: блискучi очi, гострi вилицi, закушенi уста.
— А що там, у селi? — долетiв до Микули голос Ангела.
Вiн замовк, але до Микули долинули дивнi звуки — Ангел набирав у груди повiтря — й випускав, набирав — i знову видихав. Сумнiву тепер уже не було — Ангел плакав.
— Ти не говори так, — зовсiм близько до Ангела схилився Микула. — Це не кiнець. Слухай, Ангеле, це не кiнець.
— Де ж не кiнець? — запитав його Ангел. — Нiчого в мене тепер немає, i Цвiтани також.
Вiн заплакав i тепер уже не крився — коли за Дунаєм вдарила блискавиця, Микула побачив його зарошене сльозами обличчя, смутнi очi, уста, що кривились вiд плачу.
— Слухай, Ангеле, — суворо сказав Микула. — Плакати не можна! Не жона ж ти! Та покинь-бо, говорю! Не плач!
Цей оклик, либонь, вплинув на Ангела. Микула почув, що той став дихати рiвнiше й спокiйнiше.
У темрявi знайшла й стиснула руку Микули Ангелова рука.
Так, тримаючи руку в руцi, якийсь час i помовчали вони: Ангел — лежачи пiд стiною, Микула — сидячи на землi бiля нього. I хоч за Дунаєм раз за разом кресали небо блискавицi, вони їх тепер нiбито й не бачили, кожен iз них думав свою думу.
— Так, — промовив нарештi Микула. — Ти сказав — кiнець? Нi, Ангеле, не кiнець. А хiба мало завдали ми шкоди ромеям? Вiр, вони стекли кров'ю i ще довго стiкатимуть.
А люди, скiльки б вони не жили, цього не забудуть! Та хiба ж можна забути?
У сяйвi вiд блискавиць, що кресали все частiше й частiше, вони дивились на стiни Доростола, що нагадували камiнi брили, на широке, безмежне плесо Дунаю, де вимальовувались ряди лодiй, на воїв, що ходили понад берегом i чомусь здавались дуже високими, надзвичайними велетнями.
— I тебе я нiколи не забуду, — додав Микула, згадуючи всi днi, якi йому судилось провести з Ангелом. — Хiба це можна забути? — закiнчив вiн, стискуючи руку свого побратима.
Ангел у вiдповiдь тiльки мiцно стискував руку Микули.
— А ти мене не забувай, — знову почав Микула. — Буде важко — згадай мене, всiх нас... От тобi й стане легше.
— О! — вирвалось тодi в Ангела. — Тебе i всiх вас я нiколи не забуду!
— От видиш! — навiть засмiявся Микула. — А ти кажеш — кiнець! Нi, добре, що почали. А кiнець ще далеко, далеко...
Вiн на якусь хвилину замислився, а тодi несмiливо сказав:
— Я оце думав, що б тобi залишити, аби пам^ятав мене? Меч або щит — так ти їх маєш, i менi вони ще потрiбнi. Шкода, Ангеле, нiчого в мене немає... А втiм, зажди, Ангеле, я придумав, знаю...
Вiн щось довго шукав у себе за пазухою, а потiм поклав Ангелу в руку якусь невеличку, але досить важку рiч.
— Це Мокоша, — суворо промовив Микула. — Добра богиня, багата, вона народжує все на землi, оберiгає людину, всяке зело. Пригадуєш, Ангеле, молився я їй тодi, перед битвою. От вона й допомогла — тишна, мир... А тепер я дам її тобi, нехай помагає.
— Це ж твоя богиня, — вiдповiв на те Ангел.
— Я їду додому, — заперечив Микула, — там у мене багато богiв. Там вони є скрiзь, там у мене жона, дочка, син... Нам боги поможуть. А Мокоша нехай служить тобi, хоч ти вiриш у Христа.
— Я вiрю в тих богiв, якi менi допомагають. Спасибi, Микуло, я вiзьму Мокошу.
I вiн почепив оберегу Микули собi на шию.
У цей час до них пiдiйшли вої. Треба було нести поранених. Микула допомагав нести Ангела, сам уклав його в куточку однiєї лодiї, а прощаючись, схилився до нього, поцiлував.
Це була остання лодiя з пораненими болгарами. Микула стояв на березi, а вона пливла далi й далi плесом.
Осiнь ходила над морем. Iнодi вiд заходу сонця ще повiвав теплий вiтер, але його зустрiчали бурi зi сходу, швидко остигла вода. Роздратованi хвилi борознили море, важкi попелястi хмари висiли низько над обрiєм, часом проливались дощами.
Вої на лодiях стояли бiля вiтрил, коли вiтер вiяв вiд заходу, сiдали на весла, коли вiн заходив вiд сходу, вичерпували воду, що попадала в лодiї. Чатували на гострих носах, вдивляючись у тьмяну далечiнь, непорушно стояли бiля стерен.
Їхнi злигоднi подiляв i князь Святослав. Вiн задовольнявся, як i всi, коротким спочинком уночi чи вдень, а то весь час був з своїми людьми, дивився на високi хвилi, що з шумом i ревом вставали попереду й позаду лодiй, поглядав на захiд, де лишились береги Дунаю, i на тьмяний, затягнутий туманами схiд. Коли ж було важко, брав весло чи стерно.
Лодiї не зупинялись. День i другий, коли хвилi вставали як гори, князь радився з воєводами: може, краще зайти в якийсь лиман над морем, бо наробить буря великої шкоди. Але, зваживши все, вирiшували вони йти крiзь бурю, хвилi, швидше стати на луцi моря, бiля рiдної землi, Днiпра.
Та коли вони вийшли одного ранку з тьмяних просторiв моря й побачили луку моря — страх пройняв їхнi душi. Там пiски вже вкривала паморозь, пiд промiнням сонця, що виглянуло iз-за хмар, береги лежали слiпучо-бiлi, холоднi.
I все ж вони стали посуватись вгору по Днiпру, щоб дiстатись хоча б до острова Григорiя, а там дати вiсть у Тиверську й Улицьку землi, послати гiнцiв до Києва. Бодай взимку, а бути в Києвi!
Але чим далi пiднiмались вони Днiпром, тим густiше, з великим шумом, насуваючись одна на одну, випираючи на береги, йшла крига. Лодiї затирало, бували години, коли, здавалося, їх зовсiм замкне, розтрощить.
До того ж i розвiдники, яким Святослав велiв iти попереду лодiй понад берегами Днiпра, щоб подивитись, чи не причаївся там ворог, раптом повернулись, сказали, що нижче вiд порогiв на обох берегах бачили в плавнях печенiгiв, якi ждуть, либонь, руських воїв.
Князь Святослав i воєводи замислились. Весною i влiтку печенiги часто стоять над порогами, ждуть легкої поживи. Але що робити їм тепер, взимку, коли все навкруг засипають снiги? Чи не наслав їх хтось? Деякi воєводи говорили князевi:
— Залишимо, княже, лодiї тут, а самi купимо коней у херсонiтiв i вборзi поїдемо до Києва...
— Не продадуть нам коней херсонiти, — вiдповiв на це Святослав. — А якби й поїхали вборзi, то як вiзьмемо з собою добро наше?!