I, дивна рiч, Микула ще побачив, що з-пiд меча батька Анта ллється зовсiм не кров, а сиплються динарiї, гривнi, камiння i просто пасма слiпучого барвистого промiння.
"Так це ж i є скарб!" — крикнув Микула.
"Є скарб! Є скарб! — чув вiн голос батька Анта. — Iди за мною, Микуло!.."
I раптом вiн прокинувся.
Микулi було моторошно й боязко, що привидiвся йому такий страхiтливий сон. Разом з тим вiн вiдчув i полегкiсть, бо думка про батька Анта i про смертну його годину нiколи не покидала Микулу. Вiн думав i думав про заповiт батька, намагався зрозумiти, про який скарб говорив Ант, але не мiг.
Сон, як це думав Микула, привидiвся йому недаремно. Пiсля довгих рокiв вiн побачився з батьком, поговорив. Отже, душа його, виявилось, лiтає десь близько, вона тут, iз ними.
Що ж примусило душу Анта бути тут? Адже, як це достеменно знав Микула, душi пращурiв завжди живуть там, де їхнiй очаг, де поховане тiло. А тут Болгарiя, далека земля, скiльки треба летiти вiд Днiпра, щоб дiстатись до Дунаю?
Отже, є якась сила, що примусила душу Анта летiти до Болгарiї, отже, вiн хотiв i полетiв за своїми родовичами, отже, зараз, коли так важко руським людям, вiн — не там, над спокiйним Днiпром, а тут, на полi бранi.
"Добрий наш батько Ант, — подумав Микула. — Вiн i мертвий не залишає нас..."
I, як блискавицi в недавньому снi, його враз осяяла ще одна думка: то, може, той скарб, про який говорив Ант, — меч i щит, з-пiд яких сиплються скарби?
"Меч i щит, — думав вiн, — меч — для ворогiв, щит — для Русi... Може, це i є скарб, про який говорив менi батько Ант?"
Тепер уже Микула не боявся смертi, в душi його з'явилась певнiсть, що вiн не може померти, не загине на полi бранi. Адже вони, руськi вої, не самi борються з ромеями. Разом з ними, а може, й попереду їх, незримо линуть, допомагають їм пращури — смiливi, звитяжнi, що в цю важку для Русi годину не могли лежати в гробовищах, а встали i йдуть. Iде батько Ант, iде дiд Воїк, iдуть всi тi, на чиїх могилах над Днiпром червонiє ягiддя калини, i тi, на могилах яких стоять кам'янi постатi в шоломах. Iде незборна, незчисленна рать. I коли б судилося, що упав би Микула порубаний на полi бою, то на мiсцi залишилось би тiльки його тiло, але дух — нескорений i несхитний — однаково iшов би за тими, що лишились в живих. I якщо за життя вiн не встиг всього зробити, то докiнчував би свою справу пiсля смертi. От про що думав уночi Микула.
7
Просто на землi попiд стiною, куди не могли залiтати стрiли й камiння, лежали пораненi. Мiсячне сяйво заливало цей куточок, i поранених було видно: однi з них лежали витягнувшись i дивились у темне бездонне небо над собою; iншi, поклавши голови на сiдла, на кулаки чи камiння, дрiмали.
Нiхто не мiг їм допомогти, та й не знав чим. Рани ятрились, наривали, руки й ноги багатьох почорнiли, деякi з поранених важко стогнали, а один — ще молодий, чорнявий, у якого одрубали в бою праву руку, — увесь час поривався схопитись на ноги, але не мiг i тiльки кричав: "Руку... руку вiддайте!.."
Поруч iз живими лежали мертвi. Тiльки перед свiтанком сюди приходили вої, клали на дерев'яні ношi трупи i через схiднi ворота виносили, опускали в хвилi Дунаю. Зараз трупам цим ще не прийшов свiй час. Кiлька болгарських жон закрили їм обличчя. Жiнки допомагали й живим: подавали воду, годували, а коли кому з поранених було особливо важко, сiдали поруч, щось тихо говорили.
Поранений розумiв не все, що повiдала йому жона болгарська, але ласка й тепле слово скрiзь однаковi. Пораненого заспокоювала ця тиха, сестринська мова, i, заплющивши очi, вiн часто засинав.
Пiзно вночi Микула з Ангелом тихо говорили:
— Важко нам дуже, Ангеле... Мало людей стало, хто лишився — хворий, покалiчений. А ще й голод велiй, що людина без шматка хлiба...
— Голодно, другаре Микуло. То правда, як тiльки живемо?
Далi Цвiтана чула тiльки уривки з їхньої розмови.
— А ти добре знаєш дорогу, Ангеле?
— О другаре Микуло! Кожен камiнь, кущ.
— То спробуємо?!
Чула Цвiтана й те, як вони тихо встали, десь недалеко пiшли. Говорили з кимсь третiм.
А ввечерi наступного дня вони розповiли Цвiтанi, що замислили роботи. Спочатку, коли вони сказали про це сотенному Добиславу, той не повiрив, потiм згодився. Отепер вони й вiзьмуться до роботи. Уночi, поки не зiйшов мiсяць, перепливуть Дунай. О, i в Микули, i в Ангела ще дужi руки й ноги. Не самi вони пропливуть, вода їх пронесе мимо ромейських кораблiв, далi й далi, аж до лiвого берега. А вже там, аби тiльки добратись, зiйде мiсяць, все буде видно, Ангел проведе Микулу кущами.
На берегах вiн знає кожне село, а в кожному з них — свої люди. Вони вiдкриють дверi воям. Цi дверi i зараз вiдкритi...
Що робити далi? Другарi домовились i про це. Вони вийдуть вище й вище по Дунаю, знайдуть човен, насиплють його зерном i попливуть темної ночi до Доростола. Пливтимуть за водою, щоб не ворушити її веслом, зрiдка хiба хто з них копирсне за бортом рукою, i так допливуть. Вода принесе їх до самого Доростола.
Уночi вони й пiшли. Прощаючись з Цвiтаною, Микула сказав:
— Ось тобi, жоно, дарунок. Ти вже поїж... Вiн дав їй шматок сухого, черствого хлiба, який принiс з-над Росi.
— Що ти? Що ти? З'їжте самi.
— Нам що? — говорив Микула. — Ми знайдемо. Аби за Дунай, а там села, люди.
Так вони й пiшли.
Почувши розмову Ангела i Микули, Цвiтана зрозумiла, що там, за стiнами Доростола, воям доводиться дуже важко, їх стає все менше й менше, а тi, що лишились живими, — пораненi, порубанi, мають мало сили.
А хiба сама Цвiтана не бачила цього?! Було багато воїв у Доростолi — лишилось, може, половина. Пiди по городу — скрiзь попiд стiнами, на торзi лежать пораненi, а поруч iз ними мертвi, руськi й болгарськi вої мовчки терплять, але хiба не видно, що вони стомились, конають, голоднi?
Цвiтана, звичайно, допомагала чим тiльки могла. Не лише вона, всi жони й дiвчата, якi були в Доростолi, дбали, щоб легше було воям. Уночi вони виходили за стiни, брали мертвих, ховали їх; допомагали воям копати рови, лагодити стiни, виходили до Дунаю й носили воду.
Та цього, виявляється, було мало. Воїв усе менше, тi, що живi, не мають сили тримати зброю, — от що зрозумiла Цвiтана, почувши розмову Ангела й Микули.