I вже першого ж дня надвечiр начальник метальних машин Iоанн Куркуас велiв пробивати стiни. До пiзньої ночi пороки й величезнi тарани гупали в стiну города бiля Перевесищанських ворiт так, що луна котилась далеко в полi, вiдбивалась на плесi Дунаю.
Пiзньої ночi тихо прочинились Перевесищанськi ворота i кiлькасот воїв непомiтно вийшли з них, постояли пiд стiною, спустились у рiв, а ще незабаром з'явились на валу й поповзли мiж гострими кiлками. Серед цих воїв були Микула й Ангел.
Микула назавжди запам'ятав цю нiч. Проминувши околля, вони довго лежали й прислухались, а воднораз i пильно дивились вперед, де очi їх, що вже давно призвичаїлись до темряви, бачили обриси довгих, нацiлених на стiни города й схожих на велетенськi кулаки таранiв i порокiв, бачили катапульти, що нагадували черепах, самострiли.
Чули вони й голоси ромеїв — крикливого пузатого начальника їхнього, якого бачили вдень iз стiн, звичайних воїв, що, налягаючи з усiх сил, пiдтягали тепер страхiтливi свої машини до ворiт города.
Ще чимало озброєних ромеїв стояли навкруг машин i людей, що бiля них працювали. Вони, напевне, мали стерегти всi цi машини. Але хiба хто мiг припустити, що ось поруч вже лежать на землi смiливi вої, якi от-от накинуться на ромеїв.
Тихо було навкруг — бiля Доростола й на полi. Тiльки десь на Дунаї чувся перестук весел, на далекiй косi стогнав-квилив якийсь птах, а в горах за станом iмператора вив вовк.
Тодi руськi вої разом звелись iз землi i, поставивши перед собою мечi, пiшли вперед. Ось вони опинились перед самими машинами й ворогами.
I раптом хтось нiби розiрвав нiч навпiл. Там, де стояли метальнi машини, почулися крики, хтось важко падав на землю, бряжчала зброя. Дуже швидко все й стихло. Тiльки якусь хвилю чути було, як кресало б'є кремiнь, а тодi у темрявi жаринкою засвiтився вогник. Одразу ж вiн забуяв, розпалився. Ось вогник став вогнем, вогнищем, пожежею, недалеко вiд стiн Доростола загорiлись, запалали машини. Вони нагадували серед нiчної пiтьми велетенськi кулаки, цiлi руки. Але кулаки й руки палали, руйнувались, кришились, осипались на дно рову пiд стiною...
У станi ромеїв зчинилась тривога. Тоскно дзвонили й обривались на мотузках дзвоники, в полi кричали вiгли, чулась важка хода багатьох людей. Жахаючись темряви, спотикаючись на вибоях i падаючи в свої ж костоломки, на вогонь пожежi йшли i поспiшали на конях вої iмператора Iоанна.
Але було пiзно. Коли вони опинились бiля метальних машин, їх всiх уже поглинув вогонь. Прибулi кликали Iоанна Куркуаса й воїв сторожi, та нiхто не озивався. А з стiн Доростола в цей час почали летiти стрiли й камiння — руським воям зручно було цiлитись на ромеїв, яких освiтлювала пожежа. Руських же воїв за заборолами нiхто не бачив.
Коли зiйшло сонце, з стану iмператора стало видно: на вежi над ворiтьми Доростола на дуже високому кiлку, щоб бачили всi, стирчала й дивилась мертвими очима на поле голова Iоанна Куркуаса.
6
В одну з цих ночей побачив Микула сон. Ранiше такого не траплялось — спав завжди як убитий. А тут сон привидiвся, нiби все це було насправдi.
Приснилось Микулi, що вiн iде понад Днiпром i дуже хоче пити. Дивним було увi снi те, що вiн бачив кручi, верби, за ними чисту воду. Простягни, здавалося б, руку i пий до ситi. А вiн iшов понад Днiпром, вибiгав на кручi, продирався крiзь заростi верб, а дiстатись до води i напитись не мiг.
Аж раптом бачить Микула, що стоїть пiд однiєю з верб батько Ант. Такий самий, яким був i за життя, тiльки одягнутий не так, як його поховали, а нiби зiбрався на рать: у кiльчатiй бронi, з щитом, мечем, на головi шолом з одкинутою полицею, а крiзь скважнI в нiй, як двi жарини, свiтяться очi.
I чує Микула голос, — такий, як був i в життi. Говорить Ант:
"Чого ти шукаєш, Микуло?"
"Пити хочу", — вiдповiв Микула.
"То й пий!" — дозволив Ант.
Микула одразу ж схилився до води, п'є не нап'ється, ще, думає, вип'ю трохи, ще трохи. Але, п'ючи, увесь час бачить перед собою очi батька Анта — двi жарини в скважнях шолома горiли й горiли.
"А тепер скажи, — звернувся батько Ант, — чи знаєш, де той скарб, про який я тобi говорив? Кажи, Микуло, тiльки швидше, бо скоро й свiтатиме".
I Микула побачив, що за Днiпром справдi днiє, хтось, як багряну ряднину, пiдiймає там край неба, iз-за обрiю блискучими стрiлами виривається сяйво.
Але що це? Десь почувся велiй шум, крики людей, брязкiт зброї. Микула дивиться i бачить, що стоїть вiн, як i допреже того, з батьком Антом, але не на березi Днiпра, а над Дунаєм. Ошую в них Доростол, одесну — поле, а з поля виходять ромеї — їх багато, тьма, пiсок на березi.
"Говори швидше, Микуло, — чує вiн голос батька Анта, — бо, бачиш, вороги затьмарили денницю, вони iдуть на сонце".
I Микула хоче вiдповiсти, що не знає, де скарб, бо ж, помираючи, батько Ант не встиг йому про це сказати. Але вимовити слова не може, бо навкруг уже засвистiли стрiли, забряжчали мечi й щити, а з доростольських ворiт вилилось руське вiйсько. Стiльки ж, як ромеїв, а може, й бiльше, та й напевне бiльше, бо ромеї, либонь, перелякались, закричали щосили. А все навкруг стало чорним, як нiч, тiльки блискавицi били в землю то тут, то там i освiтлювали то стан ромеїв, то стан русiв.
"Ой сину, сину!" — почув ще батькiв голос Микула i раптом бачить, що Ант вихопив меч iз пiхов, кличе його за собою, i йдуть вони поплiч проти ромеїв.
Микула чув колись, але не бачив, як рубався батько Ант. Тепер вiн це побачив.
Батько Ант iшов дуже тихим, рiвним кроком, як ходять на ловах. Та коли б вiн i хотiв iти швидше, то не змiг би, бо перед ним була стiна ромеїв. Пiднявши щити, вони махали мечами, наставляли гострi свої списи, нестямно кричали.
Та чого вартi щити й мечi, коли проти них iшов Ант — старiйшина роду Воїкiв? Тепер вiн справдi був старiйшиною, бо Микула бачив, що поплiч, рядом i взап'ять йому iде стiна родовичiв — тих, що були ще живi, i тих, що давно померли. Микулi здалося, що мiж цими воями, пробираючись до Анта, поспiшають дiд Улiб, прадiд Воїк, бо срiбнi ж мечi й золотi шоломи носили тiльки вони... А Микула був радий, бо на чолi йшов поруч iз батьком — одесну, i коли Ант раз по раз пiдносив меч, замахувався так, що аж свистiло, бив мечем по щитах, мечах, черепах ромеїв, так само бив їх i Микула.