— Дай менi, сину, напитись, — сказав Свенелд. Лют подав йому корчагу, i воєвода кiлька разiв ковтнув.
— Тепер менi стало легше, не так пече бiля серця, — промовив вiн. А потiм заплющив очi й довго так лежав, щось, мабуть, думав.
Важко здiймались його груди.
— От i настав мiй кiнець, — сказав пiзнiше вiн i подивився на князя Святослава якимись дивними очима; оточенi темними смугами, вони були дуже великi й свiтлi...
— Ми ще потягаємось, Свенелде, — спробував посмiхнутись i пiдбадьорити свого воєводу Святослав.
— Нi, княже, — вiдповiв на це Свенелд, — чую кончину, близько вже вона, i я... зараз не за цим шкодую.
— А за чим, Свенелде?
Воєвода не вiдповiв одразу, а подивився на темне вiкно, замислився, обличчя його стало надзвичайно спокiйним.
Хто знає, про що думав воєвода Свенелд у цю смертну годину? За довге життя вiн сходив багато свiту, i, може, перед очима його проходили тепер скелястi береги далекої пiвночi й холодне море, над яким вiн народився? Може, згадував вiн гарйчi пустелi й городи за Iтилем-рiкою й Джурджанським морем, де ходив з дружиною замолоду? Може, пропливало в уявi його море Середземне й городи над ним, бо побував вiн з мечем i там?! Довго жив на свiтi воєвода Свенелд, i в смертну годину йому було що пригадати...
Аж ось вiн поворухнувся, сказав:
— Я любив i люблю далеку свою отчизну над холодним морем, бо там народився i там лежать костi моїх отцiв... Але конунги отчизни вигнали мене i могли зробити навiки нещасливим. Що було б зi мною й ще багатьма варягами, якби не Русь... Скажи, княже Святославе, адже ми не прийшли як вороги в Київ, не зробили зла Русi?
— Заспокойся, Свенелде, — твердо промовив князь Святослав. — Нi ти, нi твої друзi варяги не були ворогами Русi. Вони їй вiрно служили...
— Так, ми вiрно служили, — тихо промовив Свенелд, i ледь помiтна посмiшка торкнула його уста. — Ми вiрно служили Русi, бо що Свiонiя, коли б не було Русi? I за те, що люди на Русi зустрiли мене як воїна й друга, я й полюбив Русь, Київ, i хоч народився на пiвночi — хотiв померти в Києвi... А от i не довелося, за цим я i шкодую.
— Ми ще будемо в Києвi...
— Нi, княже! Ви будете в Києвi, повернетесь з перемогою, а я загибаю тут, над Дунаєм... Прощай, княже! Будь чесним воїном, сину!
Князь Святослав схилився, взяв руку Свенелда, потиснув її, почув легенький потиск руки Свенелда...
Але що це? Пальцi Свенелда ворухнулись i враз ослабли, рука впала долу...
— Не забуду! — промовив князь Святослав. Воєвода не почув цього голосу. Вiн пiшов iз життя, знаючи, що його не забудуть. Князь Святослав вiдчинив дверi й велiв накрити тiло Свенелда знаменом княжим.
Це була дуже важка нiч. У бою загинуло кiлька тисяч руських воїв. Кiлька тисяч воїв втратив iмператор. Коли настала нiч, тихо вiдчинились однi з ворiт Доростола, бiля них стало багато воїв, щоб на випадок потреби захищатись, а ще багато воїв пiшли в поле, щоб узяти з собою покалiчених, стогони яких долiтали звiдти, i щоб вiддати землi чеснi тiла вбитих.
Там, на полi, ходили в цей час i вої-ромеї. Їх сюди не посилав iмператор, вони йшли на чорне поле, бо там лежали пораненi їхнi брати, друзi, там дивились мертвими очима в небо й ждали вiчного спочинку неживi. Римськi вої бачили руських воїв, але робили своє. Смерть рiвняє людей. Тут, на полi, не було нi iмператора i його полководцiв, нi князя.
Микула з Ангелом також пiшли на поле. У цьому бою не стало Радиша — новгородського воїна — та київського кузнеця Мутора, що були в однiй сотнi з ними. Темрява обгорнула землю. Де вже мiг Микула знайти своїх друзiв серед тисяч загиблих? Тодi вони стали ховати iнших воїв, а хтось поховав i їхнiх друзiв.
Бiля iншої стiни Доростола, над Дунаєм, багато воїв — усi, що мали силу, — забрiвши у воду, витягали на берег лодiї. Навкруг них стояла темна нiч, холодна вода зводила ноги. Вони калiчили руки, рвали тiло, але лодiя за лодiєю посувались на берег, туди, де їх не мiг дiстати ворог, туди, де їх не мiг запалити грецький вогонь.
Перед свiтанком Микула й Ангел повернулись до города. Цвiтана не спала, ждала їх.
— Немає, Цвiтано, наших другарiв.
— Вечна памят.
Ангел, Микула i Цвiтана равом молились за загиблих воїв.
5
Тепер iмператор Iоанн знав, що в бою на полi вiн не скоро переможе руських воїв, однак в його руках було ще багато засобiв, якими вiн мiг скорити Русь: руйнування стiн машинами, пiдпали города, облога — все це неминуче викличе голод, хвороби, божевiлля.
У такий спосiб Iоанн Цимiсхiй брав багато городiв у Сiрiї; тiльки недавно вiн мало не рiк тримав у облозi Антiохiю...
Але Антiохiї вiн за цiлий рiк облоги не мiг взяти, там були непокiрнi, божевiльнi люди, вони помирали вiд голоду, хвороб, самi кидались на мечi, аби тiльки не пiддатись йому, Iоанну. Вiн же шкодував не людей, а стiни Антiохiї й тому цiлий рiк не руйнував їх. Досить було патрикiю Петру розбити стiни — й Антiохiя впала.
Тому iмператор, оточивши Доростол, вирiшив вдатись до всiх засобiв разом. Уже наступного ранку вiн велiв розбити на полi перед Доростолом стан — з ровами, валами, воротами, костоломками, з шнурами й дзвониками по всьому стану. I, звичайно, з своїм наметом посерединi, навкруг якого мали стати, щоб захищати грудьми iмператора, безсмертнi.
У цей же час iмператор велiв Iоанну Куркуасу пiдтягти ближче до стiн города й поставити там усi пороки, тарани, метальнi машини, катапульти, самострiли, сифони iз грецьким вогнем — усi машини, якi, дiючи разом, могли пробити стiни города, попалити мости й ворота, зруйнувати заборола, закидати все навкруг — i навiть город — камiнням, палаючими стрiлами.
Тодi ж за наказом iмператора i пiд його наглядом на Дунаї кинули укотi навпроти стiн Доростола всi кораблi — величезнi дромони, на кожному з яких стояло по три вогнемети, меншi — памфiли, довгi кумварiї, багато звичайних хеландiй i скедiй. Бiля цих суден стояли ще й усiї — схожi на руськi лодiї-однодеревки човни, що могли непомiтно пiдпливати вночi й чинити велику шкоду ворожому табору.
Крiм того, iмператор Iоанн велiв покопати рови, виставити мiцну сторожу, пильнувати день i нiч на всiх шляхах i стежках, що вели понад берегом вгору й униз по Дунаю. Вiн хотiв, щоб з Доростола не мiг тепер вийти жоден воїн i щоб туди не могла прослизнути навiть i миша.