"Так чим же менi їм допомогти?" — думала вона.
I Цвiтана зрозумiла, чим може допомогти воям, що має зробити...
Перед свiтом, коли вої прокидались вiд важкого сну, ставали в лави й рушали до ворiт, Цвiтана одягла шолом, що лишився бiля їхнього вогнища, пiшла слiдом за воями. Бiля ворiт, як i iншi, взяла спис.
На воротях її нiхто не затримав. Хто пiзнав би у нiй, одягнутiй, як вої, iз списом у руках, жiнку? Хто став би затримувати того, який йшов iз города в поле перед грецьким станом — на життя чи смерть?! Навiть вої, до яких приєдналась Цвiтана за стiною, не пiзнали, хто йде поруч iз ними.
— А ти взяв нiж? — запитав її воїн, що був по праву руку.
— Взяв, — вiдповiла Цвiтана й пошкодувала, що не взяла його...
А потiм був бiй, i Цвiтана все робила, як iншi вої, тiльки коли iншi вої орудували луками й мечами, а часом ножами, вона била ромеїв своїм списом, — била, доки сама не впала на полi.
Пiзно виплив iз-за Дунаю й став над плесом великий повний мiсяць. Вiн залив рiку й береги рiвним ясним сяйвом, освiтив усе до бадилиночки. На недавньому полi битви стало видно зброю, щити, мечi, темнi тiла мертвих, хижих птахiв, що й тепер, уночi, ширяли над ними.
Руськi вої ходили бiля стiн города в полi, збирали своїх воїв, щоб до сонця вiддати їх землi. Так само ходили й ромеї навкруг свого стану...
I раптом ромеї зупинились. Вони побачили закривавлене чоло одного руса, що, витягнувши вподовж себе руки, з високими грудьми лежав проти мiсяця, широко вiдкритими очима дивився на небо, хмари, зорi.
Ромеї жахнулись.
— Вiн живий!
Але воїн був неживий. Вiн бився до загину й помер так, як стояв у бою: не боячись ворогiв i смертi, дивлячись на свiт перед собою.
Проте не тiльки це вражало в мертвому воїнi. Iз голови в нього скотився шолом, воїн лежав, одкинувши голову, буйне волосся вкривало її, падало на плечi, землю...
— Це жiнка! — сказав хтось iз ромеїв. Так, це була жiнка, проста жiнка з болгарського села, Цвiтана.
— Страх! — говорили ромеї. — Вони воюють усi. Над полем все вище й вище вставав мiсяць. Ще через нiч повернулись Микула й Ангел. Вони не дiстались до болгарських сiл, — на лiвому березi також стояли ромеї. Стикнулись з ними, ледве втекли. Ангел був тяжко поранений у ногу.
Коли б не Микула, Ангел би загинув. Вiн не мiг ходити, не змiг би й пливти через Дунай. Але Микула встиг, коли налетiли ромеї, сховатись у комишах. Уночi, тримаючи друга, поплив через Дунай.
Через Подольськi ворота Микула на руках принiс Ангела до вогнища. Була темна нiч. Вони сiли на холоднiй землi, Ангел покликав Цвiтану.
Вона не озвалась, певно, допомагала комусь пiд стiнами. Вої спочивали, довго ждали її. Цвiтана не прийшла до вогнища й тодi, коли зiйшов мiсяць.
— Де ж вона? — подивившись сполоханими очима на Микулу, промовив Ангел.
Микула мовчав. Бiля вогнища не було шолома. Цвiтани вже немає.
8
Яка це була битва? Десята, двадцята? Хiба порахуєш?
Мiсяць уже робить другий круг, десь там достигло жито, десь падає на землю плiд, десь дозрiло всяке зело...
Десь ще й тихо: можна стати в полi, говорити на повний голос, спiвати, смiятись...
Хто сказав, що можна смiятись? Руськi вої загибають на полi за Доростолом, вони гинуть в городi вiд голоду й хвороб, уже в городi немає на деревах листу, немає й травинки. Та й це не рятує — смерть, навкруги смерть.
Iмператор Iоанн велить взяти на полi й привести до нього бранцiв. Нехай вони скажуть йому, чим живуть цi руси, де вони беруть силу, скiльки їх є, скiльки ще вони можуть триматись?
Бранцiв привели. Iмператор думав, що їх багато, бо вiв їх, оточивши колом, великий загiн. Але коли загiн наблизився до iмператора й безсмертнi розiрвали коло, розступились на два боки, то iмператор побачив, що там скоїть тiльки один чоловiк.
Хто знає, скiльки йому було лiт? Гострi плечi переконували, що людинi цiй чимало i дуже важко довелося попрацювати на своєму вiку. Довгi темнуватi вуси спадали аж до грудей, але блiде, без зморщок обличчя, блискучi очi промовисто свiдчили, що ця людина ще молода, жити б їй та ще жити...
З одягу на бранцевi були тiльки простi недовгi полотнянi штани з ремiнною попружкою, та й то вони так подерлися, що крiзь них свiтилося тiло. Груди ж його були голi, у кiлькох мiсцях порубанi, бiля серця зяяла глибока рана.
Але вiн нiби забув про рани, без страху дивився на iмператора i його воїв. Щось перекипiло й переболiло вже в його душi, вiн немов переступив за якусь межу життя i не знав бiльше страху, навiть смiявся.
Iмператор лютував.
— Запитай, — велiв вiн товмачевi, що стояв поруч, — чого вiн смiється?
Товмач поспiшив сказати бранцевi, чого вiд нього жадають, пояснив йому й те, перед якою високою особою той стоїть...
Бранець щось крикнув у вiдповiдь на слова товмача й знову смiявся.
— Що вiн говорить? — заволав Цимiсхiй.
— Вiн говорить, великий василевсе, що бачив... Товмач затявся.
— Що? Що? — закричав дужче iмператор.
— Вiн говорить, що бачив мертвих князiв, але живого iмператора ще не бачив. А тому й смiється...
— Проклятий тавроскiф! — крикнув iмператор. — Вiн дорого заплатить за свої слова... Запитай у нього — скiльки вiйська лишилось у князя Святослава?
Бранець вiдповiв:
— У ромеїв багато вiйська, але у князя Святослава вдвоє бiльше...
— Нехай скаже, скiльки саме?
— Стiльки, як зiр на небi...
Iмператор лютував — бранець нiчого не говорив, нiчого не боявся.
— Запитай у нього, чи великий голод у Доростолi, чи є в русiв хлiб, м'ясо, вино?..
Бранцевi втлумачили, що саме цiкавить iмператора.
— Знаю, знаю, — сказав той i дуже повiльно, язиком зволоживши спраглi уста, вiдповiв: — Ого, в нас у Доростолi є всього доста — i хлiба, i м'яса, й молока, i вина... є всього доста, доста, бодай луснув оцей ваш iмператор!
Це були останнi слова бранця з Доростола. Серце його не витримало. Пiдiгнувши ноги, вiн повалився на землю...
А бiля стiн Доростола вже лунав шум i крик — руськi вої виходили на поле, починаючи нову битву... Вони йшли вперед, до стану ромеїв, наробили великої шкоди, захопили чимало харчiв — борошна й м'яса. Прикрившись щитами, стали одходити. Борошно й м'ясо! Хiба у цих страхiтливий битвах вони не наближали перемоги?