Вiн бiг городницями поперед багатьох воїв до Подольських ворiт, де лунали крики, де йшов лютий новий бiй, де печенiги вже вилiзли на стiни.
Але Добриня не встиг добiгти по стiнi до ворiт, як там залунав iнший, переможний, крик: вої скинули печенiгiв, що видерлись на стiни, заливали водою ворота, що почали горiти.
I там, на городницi бiля Подольських ворiт, Добриня побачив княгиню Ольгу. Спираючись на свiй посох, вона стояла бiля заборола, дивилась на Днiпро й говорила:
— Тепер вони швидко не полiзуть. Київ стоїть!
2
Мов випущенi з тугого лука стрiли, летiли на пiвдень вiд Києва три гриднi — брати Горяй, Баян i Орель...
Горяй — найстарший з них — був бiлявий, бо пiшов у матiр, то й обличчям скидався на неї: мав голубi очi, тонкий нiс, невеликий рот. Правда, мати була невисока, тонка, а Горяй — велетень, здоровило. Такому тiльки й сидiти на конi.
Баян, навпаки, пiшов у батька — кожум'яку Супруна — невисокий, але жилавий, iз засмаглим, аж темнуватим лицем, руками тiльки шкiри м'яти, ногою по землi вдарить — гуде земля.
Що ж до Ореля — був вiн зовсiм не схожий на братiв своїх: волосся русяве, очi карi, сам стрункий, а голос такий, що, коли спiвав на стiнi города, чути його було за Днiпром.
Вони виїхали з Києва одразу ж пiсля того, як їх покликала княгиня. Потемному спустились з стiни, бiля Либедi поповзом пробралися крiзь печенiзький стан, бачили, як спалахнула пожежа, й чули, як печенiги пiшли на Гору... Але як не болiли в них серця, вони не повернулись i не могли повернутись до Києва, а побiгли в загравi пожежi через лiс до Берестового, там у княжому дворi засiдлали коней i рушили в темну, непроглядну нiч на пiвдень...
Раннього ранку вони вже були далеко вiд Києва. Увечерi опинились край Полянської землi, над Россю, вночi спочили й проминули селище, де жили чорнi клобуки, а до нового свiтанку були далеко в Дикому полi.
Тут, у Дикому полi, братам треба було стерегтись на кожному кроцi. Скiльки не кинь оком — тягнулось поле, рiвне, де-не-де перерiзане яругами, в яких ховались рiчки. Весело й радiсно було тут весною i лiтом, коли вiд землi пiдводилась, зеленiла, переливалась хвилями пiд вiтром тирса, коли скрiзь зацвiтали голубi дзвiночки, жовта шавлiя, синi волошки, бiлi велетенськi ромашки...
Зараз поле було похмуре — вигорiло за довге лiто пiд промiнням яскравого сонця й почорнiло, скрiзь пов'яли трави й квiти, на коренi засохла тирса. Тiльки сухi остi, нiби сивина, обгортали поле. Тут, здавалось, буяла пожежа, навiть i пахло згаром.
По темному полю; по сухiй землi мчали i мчали вперед вершники, час вiд часу зупинялись у яругах, щоб дати перепочинок коням, напоїти й погодувати їх, спочити самим. А коли пiдiймались з яруг, то виїжджали обережно, оглядали поле навкруг.
I брати оглядались немарно. Перед самим заходом сонця, пiсля того як вони перепочили над рiчкою i пiднялись на берег, щоб рушати в поле, старший брат Горяй на якусь мить затримався на кручi, довго дивився, приклавши руку до очей, на далекий обрiй, а тодi сказав:
— Завернемо праворуч i будемо поспiшати...
Конi полетiли. Братам було чути, як пiд копитами гуде земля, в груди й обличчя їм било розпечене повiтря, вони їхали просто проти сонця, щоб слiпучi його потоки слiпили ворогiв i щоб вони не бачили їх. Спочатку, оглядаючись назад, вони бачили на обрiї чорнi цятки — печенiги гнались за ними.
Це був шалений льот. Сонце спускалось до заходу, за ним гнались три вершники, а слiдом летiли печенiги... I сонце врятувало братiв, бо коли, нiби прощаючись iз землею, ще раз заграло нестерпним слiпучим сяйвом — чорнi крапки вдалинi розтанули в iмлi, зникли. Але три вершники так само летiли за сонцем. Вони не зупинились i тодi, коли сонце зайшло, i навiть тодi, коли поле злилось iз небом у вечiрньому серпанку i коли молодий мiсяць став на чотi мiж зiр, а ще довго мчали, круто завернувши раптом на пiвдень.
Нарештi брати зупинились над берегом якоїсь рiчки. Конi довго стояли на мiсцi, i по них пробiгав дрож. Брати впали на траву.
— Чи багато їх було? — запитав Орель.
— Багато, — вiдповiв Горяй. — Але до них було далеко.
— Добре, що ми поїхали на захiд, — замислився Баян. — Тiльки сонце нас врятувало.
У темрявi вони спутали коней. Поїли й самi — хлiб та в'ялену рибу. Вода з рiчки видалась їм вином.
— Тепер заснемо, — сказав Горяй, — але спати будемо по черзi. Лягайте спати, брати, а я спочину пiзнiше.
Коли брати лягли й заснули, Горяй довго стояв на березi рiчки, вийшов у поле i там лежав, притулившись вухом до землi, слухаючи. Але нiде в полi не чути було кiнського тупоту, земля була холодна й нiма.
I довго-довго серед темної ночi недалеко вiд братiв, що мiцно спали, сидiв Горяй. Вiн сидiв, мабуть, довше, нiж належало, бо прокинувся Орель.
— Ти чому нас не будиш, Горяю?
— Нiби ще рано.
— Нi, давно пора. Бачиш, уже мiсяць закочується. Лягай, Горяю!
Горяй лiг на землю й одразу заснув. Тепер стояв на чотi Орель. Вiн також вийшов далi в поле, але до землi не припадав, а стояв там у темрявi, сторожко прислухаючись, — вiн мав дуже гостре вухо.
Перед самим свiтанням вiн тихо збудив Баяна. Але саме в цей час прокинувся й Горяй. Вони подивились на небо, траву...
— Трава суха, без роси, — вирiшили вони. — Слiду нашого не буде видно. Мабуть, поїдемо...
Конi також спочили й добре попаслись за нiч. Почувши кроки братiв, вони весело заiржали. Брати осiдлали коней.
Ще один день вони їхали спокiйно. Все ближче й ближче було до рiчки Бугу, шлях їм увесь час перетинали лiси, де доводилось їхати повiльнiше. Зате тут вони не боялись печенiгiв, що з своїми кибитками блукали тiльки в полi.
А все ж надвечiр вони наскочили на печенiгiв. Це була, мабуть, сторожа якоїсь орди, десять — п'ятнадцять вершникiв. Брати стикнулись з ними, коли виїжджали з яруги.
I знову брати полетiли в полi, за ними мчали печенiги. Але тепер зовсiм близько лунали їхнi крики. Брати чули, як час вiд часу мимо їхнiх вух свистять стрiли. Проте вiдчували, що можуть втекти, втечуть. Печенiги вiдставали, крики їх вiддалялись.
I раптом на повному скаку один iз братiв — Баян — пустив поводки, одкинувся в сiдлi i, обливаючись кровлю, повалився на землю. Десь позад себе, але все далi й далi, Горяй i Орель почули крики печенiгiв...